Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Діти не винні».
Того вечора довго в кухні було чути притлумлений гомін. Стась гаряче оповідав матері про пригоду коло кухні, а коли доходив до історії з викриттям службового стану його татка, мова йому підупадала аж до тихого шепотіння, а мати, видно, занепокоєна цією подією, особливо пильнувала синка втішити.
А після того догоджала нам, постояльцям, аж надто, мабуть, почуваючи провину свого чоловіка. Знала бо добре, що не тільки звичайні, «вольні» люди не люблять такої служби, а й ми, солдати, з ненавистю ставимося — чи до своїх, чи до чужих «шандарів».
А за те, що я й виду не показував, що про її чоловіка знаю, почала господиня особливо улесливо до мене розмовляти, напрошувалася білизну прати, полатати шкарпетки, може ще щось, прошу пана ласкавого; набивалась іншими дрібними послугами. Дочку посадила вишивати мені рушника. (Про те, що рушник призначалося мені, дізнався я останнього дня, вже на прощанні з ними).
Тамарині глибокі очі частіше й довше почали на мені зупинятися. Дивне діло: з вигляду це була вже цілком доросла людина — кругловида, з двома довгими, пишними косами, з густими, чорними бровами над безоднею очей, ця дівчина не мала в собі майже нічого дитячого, дарма що була тільки дівчинка, а на вік — просто дитина.
І тому ще болючіше вразило мене, коли якось у коридорі несподівано наскочив я, як Альоша Попов обхопив цю дитинку грубезними руками й цілував-цілував у потилицю, а вона неохоче, якось мляво пручалася.
Коли нагодився я, Попов одскочив, наче його й не було тут, дуже серйозно кахикнув, і по-молодецькому закинув назад густу кучму свого темно-русявого волосся, взяв руки в кишені і пройшов у двері повз мене — мовляв, я саме сюди й ішов собі, тільки, — кх! кх! — трошки спинився якось, оступився дівчині з дороги…
Гидкий він мені став, Попов, од того дня ще більше, як після його підступної лекції грання в карти. А Тамара почала ще пильніше мені в вічі вдивлятися, і коли я ловив її на тому, миттю відводила погляд набік і шарілася, як весняне сонце на сході.
Попова я не спускав з очей. Але на розмову про це з ним не ставав — не вистачало духу, від огиди, встрявати в суперечку.
І раптом одного дня, коли в хаті був тільки я, Тамара та мати, стара звертається до мене:
— Ой, пане, що я маю робити?
— А що?
— Та воно ж дитя, прошу пана, а то ж таки гевал такий, пршепрашам.
Я витріщив очі.
Вона поглядом вигнала з хати дівчину й подала мені шматок пожмаканого папірця — виривок із військової «польової» книжки.
Я прочитав. Це був лист Альоші попова до Тамари. На аркушику з усякими військовими нотатками «Действующая армія, штаб… послано… получено…») Альоша, цей здоровенний парубійко з великою кучмою темно-русявого волосся, гаряче викладав палкі слова кохання, звертаючись до дитини, розмовляв із нею, як дорослою, рівною віком, благав любити його, клявся забрати її до Росії — ось тільки скінчиться війна, — «візьму тебе на руці, маленьку, та й понесу далеко-далеко, де ти не знатимеш ні турбот, ні горя, і будемо ми щасливі…»
Пахло недугою. Не інакше, як на голову захворів хлопець… Здавалося мені, що або Альоша трохи не сповна розуму, або, може, війна справді переплутала в людях усі розуміння й почуття — відповідальности, чести, моралі… І прикро було перед матір’ю, і забулися в той час її неприємні, улесливі упадання коло нас, а звідкись болюче соталася, мов невідступний, настирливий, уїдливий гедзь, тільки одна задушливадумка:
— А що, коли б мене Тамара поцілувала?
І здавалося, що й сам божеволієш…
Матір я всяко заспокоював, обіцяв ніяк не спускати з очей свого товариша, щиро запевняв її, як мені боляче було про це дізнатися, і ввесь час невідступно думав:
— А що, коли б ви, пані-добродійко, знали оту мою думку?
З Поповим я лаштувався поговорити крупно. Це ж ні на що не похоже! Хіба так можна? А як візьме вона та й подасть того листа начальству, та й скаже, що написав його молодший писар шостого полку стрілецького фінляндського Олексій Попов до моєї доньки, що їй тільки-тільки тринадцятий рік минув? І взагалі…
Що «взагалі», я не знав і сам доладу. Тинявся по кімнаті — довго не витримав.
Потягло надвір, вийшов на засніжене подвір’я, вийшов у село, несподівано для самого себе опинився аж геть за селом, коло занесеного сніговими кучугурами залізничного шляху, а думки не давали спокою…
Знайомий ординарець нашого полку, що мчав уздовж рейок на заіневілому, стомленому коні, вернув до дійсности:
— Є наказ обозові й полковій канцелярії завтра на світанку вирушити в гори…
Прахом розлетілися думки про Попова, Тамару, про її татка-жандарма, що десь там у горах керує тепер якоюсь чотою, чи, може, й ротою проти нас, а може в глибокому запіллі десь провадить далі свою мерзенну жандармську роботу!
— А, трясця його бери — хай собі провадить! Яке мені до всього того діло, коли ось треба вирушати в гори, йти лягати в окопи (а там окопи снігові!), бо ні до чого в Карпатах ні мотоцикл, ні велосипед.
Повертаючись, зустрів коло обозу підполковника Дельвіга.
— Що накажете робити з мотоциклом, вашскородь?
— З мотоциклом? А ти його до обозу здай, а сам будеш… будеш ординарцем. Дам тобі коня бистрого — будеш зв’язок між полком та обозом підтримувати…
І пишні підполковницькі вуса ворушилися з посмішки. Я знаю, якого він коня бистрого дасть — здохляку якусь обозну!..
— Слухаю, вашскородь, покорніше благодарю! — круть на закаблуках, і подався, трохи заспокоєний щодо своєї найближчої долі, — подався «додому» лаштуватися до виступу.
А ранком в обозі від мене взяли мотоцикла й дали руденьку, худорляву кобилку, що шкандибала відразу на всі чотири ноги, а бігати не вміла змалечку, насадили на неї сідло, дали мені в руки нагая і, щоб не соромити себе перед обозниками, я, зціпивши зуби, повів свою руденьку (на що проміняв три з половиною конячі сили червоного «Індіяна»!), повів за обротьку до своєї штаб-квартири.
Прощалися зо мною тепло, сердечно. Мати подарувала вишитого рушника, донька привітно махала з ранку руками, коли я, вискочивши по-козачому на сідло, сіпав з усієї сили руду побратимку, щоб хоч із місця рушила буйно, але сіпав даремно… Мати кривилася — їй страшенно хотілося мати
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Записки Полоненого, Олекса Кобець», після закриття браузера.