Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

У будь-якому випадку це був маг. Нежить, елементаль, астральна тварюка – тут нікого з них не було. Однак, крім присутності людської свідомості, на дверях до тренувального залу дітей Посейдона були ще сліди. І ці сліди також було складно із чимось сплутати для такої стародавньої істоти, як голова Крименос.

Шпигун-маг підглядав за водниками, що тренуються, за допомогою Подиху. І Олександр знав лише одне-єдине Знамення такої сили і такої спрямованості.

– Аскалаф. – Тихо промовив голова Крименос.

І на задньому сидінні авто, поряд із його господарем, з'явилася велика, чорна сова. Сова уважно дивилася на чоловіка, ніби слухаючи і чекаючи на розпорядження.

– Будь такий ласкавий, відвідай, будь ласка, дівчат. І дізнайся в них, чи не чули вони чогось про повернення у цей світ Уваги Хаосу?

На останніх словах Олександра і так великі очі сови ледь не вискочили. Вона запитливо ухнула, схиливши голову, мов у поклоні.

– Я вкрай рідко виявляюся неправий, Аскалафе. – Голова некромантів глянув прямо в очі птахові. І все пір'я пернатого підійнялося, наче шерсть у переляканої кішки. Дуже переляканої кішки. – Чи тобі не знати?

***

Опритомнів я вже незрозуміло де, з мішком на голові і заклеєним ротом. Смерділо металом, засобами для чищення і, чомусь, Макдональдсом. Перші секунди – шок. Звичайно ж, я спробував закричати – вийшло мугикання. І удар під дих чимось твердим. Такої сили, що я впав разом із стільцем, на якому сидів і до якого був прив'язаний.

– Погуди мені тут ще, сука. – Прозвучало десь зовсім поряд зі мною. – Роздуплився? Лежи собі і не метушись, якщо здохнути не хочеш, зрозумів?!

Мене несильно тицьнули у живіт, вимагаючи реакції. Я тихо й згідно промимрив.

Тут різанув спогад про останні події. І, слідом – про свої здібності. Не знаю, які сили дякувати за те, що першою на думку спала ідея активувати саме Очі, а не розвалити все навколо Голосом Грому, але в будь-якому випадку – добре, що все вийшло саме так.

Очі відразу ж показали, що з Дашею все гаразд, вона вдома. Чекає на мене, що мав звільнитися з роботи. Балакає на кухні з домовиком. Відразу ж стало легше дихати. Відмотавши трохи у минуле про всяк випадок, переконався, що їй ніхто не дзвонив, нічого не вимагав і т.д. І тільки потім додумався «запитати» у Очей, хто нею цікавиться. І отримав картинку якоїсь розбитої дев'ятки, яка їхала із Салтівки у бік мого будинку. В усіх  виродків усередині машини були стволи. І, судячи з їхніх думок, вони їхали, щоб забрати мою дружину, не зважаючи на жодний опір.

Діяти треба було швидко. Мене тримали на цокольному поверсі старовинної будівлі на Пушкінській. Зважаючи на все, сюди не раз приводили «незручних». Вся будівля була нічим іншим, як підпільним борделем, який кришував Ярий. Саме зараз мене стерегли два чоловіки з пістолетами. Вони були більше схожі на фізкультурників, що спилися, ніж на гопників з дев'яностих, але що є,  то є. Більше у кімнаті нікого не було.

– Швиденько він очухався. – Подав голос другий охоронець. – Може, правда якийсь силовик?

– Блін, Льоха, ти його бачиш? Ну куди цьому задохлику бути військовим? На справжнього вояку іноді дивишся просто – й одразу хочеться дати в табло раніше, ніж він тобі дасть. А тут – хлюпік-хлюпіком. Максимум, чиїсь «вуха».

Я почав збирати той самий «вихор» у горлі, що передував Голосу Грома. Все більше і більше. Рота через скотч я розкрити не міг. Як і сказати якісь слова. Але, абияк розліпивши зчеплені губи, я різко видихнув цей «вихор», страшенно бажаючи звільнитися.

Відчуття було, наче моя голова – бойок пістолета, який ударив по капсулю патрона, вивільняючи величезну силу пороху. Повітря з рота вилетіло кулею, голова метнулась, наче від удару. Щось загриміло, хтось скрикнув. Моя охорона навіть трохи оглухла.

– Якого хєра? Що було? Льоха, ти живий?

– Суко, як він це зробив, ти бачив? – Голос того самого Льохи був сповнений жаху. – Гаси його, Сяво!

Але тепер я міг говорити.

– ЗАСТИГНИ! – Наказ і бажання, щоб ніхто довкола мене не міг поворухнути навіть пальцем, зробили свою справу.

– СВОБОДА. – Мотузки просто обсипалися порохом з рук і ніг. Я зірвав мішок з голови і повільно підвівся. Очі показували, що завмерли всі у радіусі десяти метрів. Небагато, але поки що мені вистачить.

– Зара подивимося, хто тут хлюпик. – Здерши з обличчя залишки скотчу, пробурмотів досить голосно я. А потім повернувся до охоронців, що завмерли в стазісі, погляди яких стрімко сповнювалися жахом.

***

У той момент, коли на цокольному поверсі його будівлі пролунав дивний вибух, Ярий самовіддано цілувався зі своєю коханкою. Ступінь збудження вже був такий, що настав час додати до поцілунків дещо ще, але тут гуркіт унизу все зіпсував.

– Стій. – Відвернувшись від дівчини, різко промовив авторитет. – Що це було? Ти чула?..

– Так, ніби щось упало, здається ... – Також прислухалася дівчина. – У тебе тут ремонт випадково не робиться?

– Лара… – Стрімко схопившись і попрямувавши до столу, в шухляді якого лежав його ствіл, прогарчав господар кабінету. – Який, млять, ремонт?! Це був постріл!