BooksUkraine.com » Фентезі » Ім’я вітру 📚 - Українською

Читати книгу - "Ім’я вітру"

190
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ім’я вітру" автора Патрік Ротфусс. Жанр книги: Фентезі. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 222
Перейти на сторінку:
кивнув.

— Це — верба. Її кору можна жувати, щоб притлумлювати біль. — Вона була гіркою і дещо жорсткою. — Це — черемиця, не торкайся її листків. — Я не став їх торкатися. — Це — воронець, його маленькі плоди спокійно можна їсти, поки вони червоні, але в жодному разі — коли вони зелено-жовто-помаранчеві.

— Ось так треба ступати, як хочеш іти тихо. — Тут мені заболіли литки. — Ось так тихо розсувають кущі, нічим не виказуючи свій шлях. Отут можна знайти сухе дерево. Отак ховаються від дощу, не маючи полотна. Це — отець-корінь. Їсти його можна, але смак у нього кепський. Це, — він показав рукою, — прямопрут, рижкосмуг, ніколи їх не їж. Той, що з маленькими шишечками, — це реп’яшець. Їсти його варто лише тоді, як ти щойно з’їв щось подібне до прямопрута. Від нього вибльовують усе, що є в шлунку.

— Отак треба ставити пастку, яка не вб’є кролика. А ця пастка його вб’є. — Він скрутив зі шпагату петлю — спершу в один спосіб, а потім в інший.

Дивлячись, як його руки орудують шпагатом, я усвідомив, що він — уже не Лакліт, а Абенті. Ми їхали фургоном, і він навчав мене зав’язувати морські вузли.

— Вузли — цікава штука, — говорив Бен, працюючи. — Вузол — це або найміцніша частина мотузки, або найслабша. Це залежить виключно від того, наскільки добре впоратися зі зв’язуванням. — Він підняв руки, розтягнувши переді мною між пальцями неймовірно складний візерунок.

Його очі виблискували.

— Запитання є?

— Запитання є? — сказав мій батько. Ми зупинилися на вечір зарано через сірокамінь. Він сидів, налаштовував лютню та нарешті збирався зіграти матері й мені свою пісню. Ми так довго на це чекали.

— Якісь запитання є? — повторив він, сидячи й притулившись спиною до великого сірокаменя.

— Чому ми зупиняємося біля сірокаменів?

— Здебільшого за традицією. Але дехто каже, що вони позначали старі дороги… — батьків голос змінився й перетворився на голос Бена, — …безпечні дороги. Часом — дороги до безпеки, часом — безпечні дороги, що вели до небезпеки. — Бен витягнув до нього одну руку, неначе відчуваючи тепло багаття. — Але вони мають певну силу. Це став би заперечувати лише дурень.

Тут Бен зник, а стоячий камінь уже був не один — їх було багато. Більше, ніж я бачив до цього в одному місці. Вони оточували мене подвійним колом. Один камінь лежав на двох інших, утворюючи величезну арку, під якою залягла густа тінь. Я потягнувся, щоб до неї доторкнутись…

І прокинувся. Мій розум прикрив свіжий біль назвами сотні коренів і ягід, чотирма способами запалити вогонь, дев’ятьма пастками, для яких достатньо лише молодого деревця та шпагату, і місцями, де можна знайти прісну воду.

Про інші теми сну я майже не думав. Бен ніколи не навчав мене зав’язувати морські вузли. Мій батько так і не закінчив своєї пісні.

Я переглянув речі, які мав при собі: полотняна торба, невеличкий ножик, клубок шпагату, трохи воску, мідний гріш, два залізні шими, а також «Риторика і логіка», книжка, яку мені подарував Бен. Окрім одягу та батькової лютні, я не мав більше нічого.

Я пішов шукати питну воду. «Вода понад усе, — казав мені Лакліт. — Без будь-чого іншого можна обходитися по кілька днів». Я вивчив рельєф місцевості й походив звіриними стежками. Перш ніж знайти сховане посеред беріз невеличке озерце, що живилося з джерела, я помітив, як небо за деревами багряніє: наставали сутінки. Мені страшенно хотілося пити, але обачність перемогла, і я випив лише трішки.

Затим я назбирав сухого хмизу під деякими деревами. Прилаштував просту пастку. Пошукав і знайшов кілька стеблин неньколиста й намазав їхнім соком пальці в тих місцях, де вони були скривавлені й подерті. Пощипування дещо відвернуло мою увагу від спогадів про те, як я їх пошкодив.

Чекаючи, доки сік засохне, я вперше спокійно роззирнувся довкола. Дуби й берези воювали між собою за простір. З їхніх стовбурів під запоною з гілок утворювалися візерунки, в яких світло чергувалося з пітьмою. З озерця біг камінням на схід невеличкий струмочок. Може, це й було гарно, але я цього не помітив. Не міг помітити. Для мене дерева були прихистком, підлісок — джерелом харчування, а озерце, яке відбивало місячне світло, лише нагадувало мені про власну спрагу.

Ще біля озерця лежав на боці великий прямокутний камінь. За кілька днів до цього я впізнав би в ньому сірокамінь. Тепер я бачив у ньому зручний вітролом, до якого можна притулятися спиною під час сну.

Крізь крони дерев я побачив, що зірки згасли. Це означало, що я скуштував води кілька годин тому. Оскільки мені не стало від неї зле, я вирішив, що вона, напевно, безпечна, і попив.

Попивши, я не освіжився, а лише усвідомив силу власного голоду. Я сів на камінь край озерця. Зірвав листя зі стеблин неньколиста та з’їв один листок. Він був грубий, схожий на папір і гіркий. Я з’їв усі інші, але це не допомогло. Я попив води ще раз, а тоді ліг спати, не переймаючись тим, що камінь холодний і твердий, чи принаймні вдаючи, що мені байдуже.

Я прокинувся, попив і пішов глянути на пастку, яку поставив. Здивувався, побачивши, що там уже силкується звільнитися від шнура кролик. Дістав маленький ножик і згадав, як Лакліт показав мені, як оббілувати кролика. Тоді подумав про кров і про те, якою відчуватиму її в себе на руках. Мені стало зле, і я виблював. Звільнив кролика й повернувся до озерця.

Я ще раз попив води та сів на камінь. Відчув легке запаморочення й замислився: чи, бува, не від голоду?

За мить мені прояснилося в голові, і я вилаяв себе за дурість. Знайшов трохи чаги, що росла на мертвому дереві, і з’їв її, помивши в озерці. Вона була жорсткою і на смак нагадувала грязюку. Я з’їв усі гриби, які спромігся знайти.

Я поставив нову пастку, таку, що вб’є. Потім, занюхавши у повітрі дощ, повернувся до сірокаменя, щоб зробити схованку для своєї лютні.

Розділ дев’ятнадцятий

Пальці та струни

Спершу я був майже як машина — бездумно виконував дії, що збережуть мені життя.

Я з’їв другого кролика з тих, яких упіймав, а також третього. Знайшов ягідник із суницями. Порився в пошуках корінців. Наприкінці четвертого дня я мав усе, чого потребував для виживання: обгороджене камінням кострище, схованку для лютні. Я навіть зібрав невеличкий запас харчів, на який міг покластись у надзвичайній ситуації.

А

1 ... 40 41 42 ... 222
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ім’я вітру», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ім’я вітру"