Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Дівчина невесело всміхнулася.

- И що тепер буде? Ти...

Я зітхнув і закляк. Та відповісти все одно довелося.

- Брат каже мені бути обережним й ніде не встрявати. Подивимося що з того вийде. 

- То ти, ти поїдеш із ним до Букова? До князя? - вона спитала те, що її хвилювало сильніше за все. 

Я сподівався що Смірена вирішить, що фарба на моєму обличчі з'явилася через близькість до вогню. Я не мав схибити у цьому, моєму останньому шансу на нормальне життя. І мав відповісти:

- Так, я маю поїхати…Та я повернусь! Обіцяю! До того ж твій батько буде із нами, утрьох ми владнаємо все дуже швидко. Все буде добре, чуєш?

Я б торкнувся її руки, але усе що я міг - огорнути її тендітні плечі теплим поглядом. Мені кортіло доторкнутися шовкового волосся, заплетеного у дві коси, провести пальцями по ніжній щоці, сховати її долоні у своїх. Та натомість я стояв  колодою перед дівчиною і тільки й міг що дивитися їй в очі.

Зі сміливих, хоробрих, гарних сірих очей скотилася сльоза. Я здивувався, ніколи до того я не бачив її сліз.

Сон змінився знову. Я не прокидався, поринав глибше і глибше. Я мав дізнатися про щось, що лежало там, на дні…

Я слухав як калатає серце у грудях, як бринить щось у вухах, та очима відшукав поглядом Смірену і, нарешті, зробив те, заради чого я поткнувся до старостового дому: вклав в її пальці квітку, що весь вечір пролежала у мене в свитці.

Дбайливо витягнув з нагрудної кишені ту засушену квітку і простягнув її Смірені щойно ми залишилися наодинці. Вона обережно взяла її і, піднісши ближче до лиця, посміхнулася:

- Снігова сльоза, конвалія, - дівчина вдихнула слабкий квітковий аромат. - Але зовсім не пахне зимою. Пахне весняним лугом...Спасибі, Бестуже, - прошепотіла дівчина і зніяковіла. Ми взялися за руки і треба ж було Генлику, якого я так успішно уникав весь вечір, помітити це.

- А що це ви тримаєтеся за руки, як наречені, а? - тупенький і злісний погляд вчепився в нас. І тут же за його спиною, наче два лиха, з'явилися Тольт і Недан, лиховісні брати Смірени.

Я навіть не встиг замахнутися на них.

- Йдіть геть, - засичала старша сестра на молодших, але де там.

- Ха-ха! Заступається за нього, як матуся! Подивіться на них! Парочка, парочка! Ефем і Аданочка! - продовжували дражнитися хлопці, оточуючи нас зі Сміреною. Я на мить ніжніше стиснув теплі пальчики в своїй руці і відпустив її.

- Наче за тебе взагалі якась дівчина піде. Ти ж жебрак, до того ж, волоцюга з зеленими очима! - репетував Генлик. - А що ти за неї хочеш? Може монетку свою повернути?

Він продемонстрував мені заповітний мідяк, який йому вручив Родосвіт сьогодні по обіді за ті кляті коржики, і мої руки самі стиснулися в кулаки.

- Що скажеш, як тобі угода? Я тобі монетку, а ти мені дівку поступишся. Або може викинути монетку до вогню? Все одно дівка - дура, на що вона мені! А тобі і така не дістанеться, зеленоокий! Бісе! Бісе!

Дурні братці догідливо зареготали, а я не стримався. Вліпив тут же Генлику ляпаса. Той сповз по стіночці додолу, здивований, а я повалив Тольта і слідом за ним Недана на підлогу влучним ударом по животах, і сміх їх різко припинився. Тольт смикнув мене за ногу і я впав на коліна, а Недан і Генлик встигли нанести по парі чутливих ударів в обличчя. Я відповів їм тим же, відчуваючи як горить розбита шкіра на щоці. Повалив разом обох братів, і впустив на них товстого Генлика. Вся трійця застогнала. Це добре, подумав я, а через мить зрозумів, що на нас всі дивляться. І дивляться недобре.

- Іди, Бестуже, я сама ... - прошепотіла Смірена, кидаючись до братів. Але було пізно. Староста вже вийшов до нас і суворо дивився на мене.

…Я все хвилювався що Ванів розповість батькові про цю бійку і я отримаю на горіхи. Та батька ніде не було. На виході з дому старости я все ж таки помітив дівчину. Вона підійшла до мене повільно, я і зрозумів, вона боялася мене. Наче я і її міг вдарити.

- Смірено, я знаю, я наробив дурниць...

- Точнісінько так, - сухо відповідала вона, стоячі на відстані від мене.

- Та я не просто так дав тобі конвалію. Це моє серце і мій вибір. Підеш за мене, Смірено? 

- Бестуже…

- Втечемо разом? - щось луснуло всередині голови і я вже вигадував стрімку втечу від рідних, від труднощів і косих поглядів.

- Бестуже…

- Подамося на південь. Там, за Заозер'ям і Згірками знайдемо нову домівку. Біля гарного і світлого лісу, де немає снігу і завжди сонячно.

Дівчина підійшла ближче, схопилася руками за мої долоні і, дивлячись мені в очі, відповідала твердо:

- Бестуже, послухай мене. Так не можна. Я не покину родину в таку годину. І ти сам не знаєш що кажеш. Ми не дійдемо навіть до Заозер'я. Нас схоплять і повісять. За незаконний перетин меж Склавіни тільки одна кара - смерть. 

- То нічого. Ми сховаємося, нас не знайдуть.

- Бестуже, так не можна… - вона витягла щось із кишені і простягнула мені - снігову квітку. Я завмер коли вона вклала дарунок у мою долоню і обережно поцілувала мене у щоку теплими губами. - Пробач мені.