Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Вип'єш цієї води - од'азу захочеться спати. Лягай до ліжка, не п'учайся сну, дай йому охопити сбе. Дихай як вчили. І побачиш те, що тебе непокоїть, що ст'имує тебе і твою магію. Я буду по'уч.

Перш ніж випити з келиха, я розповів про те, що бачив вранці. Про те, про що боявся розказувати, бо й сам того боявся.

- Пане Брамар, я бачив ще дещо сьогодні. До того як Дух Лісу явився у багатті, я бачив жінку. Білу діву, вона наче спала, глибоко, най не дихала. А потім…потім вона прокинулася й щось сказала мені.

- Біла діва?

- Так, та я не пам’ятаю, що саме вона сказала, але мені було…- слово моторошно застрягло у горлі і замість цього я сказав інше. - Наче мене не мало там бути і бачити все це. 

- Гхм, гхм. Цікаво… - дід пригладив свої вуса й замислився на мить. - Дякую що сказав п’о те, юначе. Втім, Біла діва тобі не зашкодить. Вона охо’оняє цей світ, але не вт’учається у його сп’ави. 

- А ще Родосвіт сказав, що ми завтра вирушаємо. І я…хвилююся, що не зможу зробити те що треба. Те, що маю зробити.

- Для того ми тут. Я п’оведу тебе снами куди т’еба. Але на тобі важливіша г’обота, хлопче. Ти маєш дістатися до самісінького дна, то'кнутися того, що ст'имує тебе. Це неабияке завданнячко. Тож не відволікайся, А тепе’ вкладайся, ніч довга і складна.

Я послухався. Випив зілля, ліг до постелі, вкрився ковдрою майже з головою і дивився на вогонь. Від тієї води у шлунку стало тепло-тепло, і те тепло миттю розлилося по всьому тілу. Я й не помітив як поринув у міцний сон…

Спочатку я побачив не справжній сон, а наче спогад…наче обличчя гарної жінки із очами різних кольорів: зеленим і блакитним. Вона застережливо погрозила мені пальцем. І розсипалася на блискучі краплі дощу по першому листю навесні. Я не запам’ятав того сну. 

…З темряви наснився мені батько з мого дитинства, він тримав малого мене за руку, посміхався й вказував на щось позаду. Я теж сміявся, але не бачив на що він показував, лише вдивлявся в батькове обличчя, намагаючись якнайліпше запам’ятати його. Ось він схвильований біжить до мене. Я злякався і відсахнувся від нього. І вчасно - бо за мить я запалав вогнем як той смолоскип і прокинувся. 

Серце калатало наче навіжене, у скронях стукотіла кров. Я роздивився і  побачив у напівтемряві вогник люльки, яку смолив Брамар. Він мовив заспокійливо і тихо:

- Спи, спи, Лісовику…Ніч довга, зорі ясні, час засинати…

Вогонь у ватрі приємно тріщав, проганяючи погані думки. Тютюновий дим пах лісовими травами і  вологою землею, і я знову провалився у темряву сну.

…Тепер я бачив рідні Кадничі. Наші сані дзеленчали на снігу, але котилися швидко. Ми переїхали рів й частокіл, яким відзначали край села. Я побачив садиби, млин, і впізнав долину. Впізнав повітря, навіть таке холодне як зараз. Озеро і криниці, цю воду, замерзлу, але все одно цілющу. Безкраї поля, знайомі проліски. Рідний дім.

На пагорбі, біля старостиного дома, височіла невеличка фігурка. Смірена. Сама-одна, тільки ніс стирчить з-під шапки та у хустку загорнена добре. Вона помахала нам рукою. Я знав, піднімуся на пагорб і піду до старости у гості, пити гаряче і дивитися на його старшу доньку до самого вечора. 

У будинку старости завжди було тепло і зустрічали гостинно. От і зараз старші дівчата сиділи біля вогню, плели нові гердани і співали собі впівголоса, зовсім як раніше. Дорослі зібралися за столом, гомоніли про те й се. Дід Міхор доглядав малечу і теж дослуховувався до розмов. Не вистачало тільки батька. 

Він завжди гостював у Ваніва під час Дібров. Роздавав усім трави на лікування, мазі, розповідав що безпечно вживати в їжу, а чого уникати. Я часто бував тут разом із ним. Де ж він сам? Ось Ванів ходить поміж гостей, розпитує про справи. Його жінка, Арися, несе частування до столів, їй допомагають Смірена і молодша Лляна, а їх молодші брати намагаються зробити підніжку кожному, хто підійде занадто близько. Смірена сварить їх, розставляє тарелі і не помічає мене. Але один погляд і спалахнули ніжні щічки рожевим квітом. Я посміхнувся до себе.

Я хотів наблизитися до неї і поговорити. Але стояв і дивився як ладно і спритно маленькі білі ручки старшої дочки старости розкладають коржики і пиріжки.

Та сон знову змінився. Смірена, насуплена, в очах дивний відблиск, стояла переді мною і сварила мене. Вона не зводила з мене важкого погляду палаючих очей: 

- Розповідай, - вимагала вона. - Що тобі було за ті коржики, що ти взяв?

- Нічого такого…бачиш, обидві ще при мені, - я помахав обома руками, за що отримав по потилиці.

- Ну ти й дурень, Бестуже. 

- Твоя правда. Та нічого, поки що...Маємо ще чим заткнути Генликове пхало. Та й тих Гарчикових коржиків там було одне слово, а він здійняв галас - до Чорногір’я лунало, до ворожбитів дійшло - ті сміялися.