Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

По моїй власній щоці скотилася сльоза. Сон змінився. 

…Я бачив все, наче це щойно сталося. Батькове тіло внесли в будинок такі ж бліді як і сам мрець мисливці, з якими той відправився в ліс у пошуках дичини. Високі, сильні чоловіки мовчки вручили дідові Міхору заляпаний кров'ю арбалет його сина, віддали худий мішок з похідними речами загиблого, а мене лише поплескали по спині крижаними руками. Я бачив виснажені обличчя мисливців, запалі щоки і порожній погляд в очах. Їм було шкода батька, я відчував це. Але смерть стала занадто частим гостем в нашому краю, щоб сумувати по-справжньому.

Я присів біля тіла. Оскаженілі від голоду дикі лісові звірі мало що залишили на кістках. Просочений зледенілою кров'ю плащ не приховував нічого від мого погляду. Обличчя ж тварі не встигли з’їсти, не даючи шансу на надію, що вбитий - хтось інший.

Мисливці тихо перемовлялися з дідом, до мене їх слова не долітали, але мені не потрібно було чути їх, щоб знати що відбувається. Я знав, вони готувалися відправити дух батька до Ір’є.

Прочитають швидку молитву, тіло вимиють і спалять на кам'яній подушці, а після відправлять рештки в порожній льох за хатами. І рити могилу в непоступливій, мерзлій землі не знадобиться.

Я сидів біля тіла батька, несвідомо гладячи закривавлені волосся Мілоша Волошина, чомусь порівнюючи його обличчя зі своїм. Ті ж високі, зведені навіть тепер брови, сплутане каштанове волосся, прямий ніс. Губи зімкнуті з такою силою, що страшно уявити жах, який він відчув перед загибеллю. І очі. Якби батько подивився в ту мить на мене, він би побачив перелякані зелені очі, точнісінько як його власні.

Молитва стихла, мисливці давно пішли. Дід Міхор підняв мене і повів геть від тіла. Посадив біля печі, дав в руки батьків мішок, і велів нікуди не йти. Він пішов з хати, та повернувся за лічені хвилини разом із нашим старостою. Удвох із Ванівом вони витягли тіло з будинку, і вогненний відблиск від згасаючої печі встиг вихопити з темряви тільки помертвіле від горя обличчя діда.

Він досі вважає, що я тоді не встиг нічого розгледіти в темряві, в пів сні, але мені ніколи не забути тієї ночі і обличчя мерця на моїх долонях.

З рук випав мішок з батьківськими речами. Звідти посипалися різномасті гілочки і ягоди, кілька порожніх пляшок і моток мотузки, свіжа зміна сорочки, а на дні виявилася крихітна батьківська скриня з травами. Він завжди брав її з собою в ліс, збирав цілющі і корисні квіти, листя і трави, а після лікував всіх в окрузі.

Потемніле і подряпане дерево ще зберігало сліди охоронних рун, накладених кимось з наших предків. Батько не дозволяв торкатися її раніше, але тепер ця заборона не мала жодного сенсу. Я підняв скриню з полу. Варто було мені торкнутися кришки скриньки, як по боках пробігли блакитні іскри і вона відчинилася. Скриня впізнала мене, батьківську кров у мені. Я вдихнув такий знайомий запах трав і перед очима наче знову постав батько. Живий, всміхнений.

І тоді я відчув щось гаряче на шоках. Сльози скотилися з очей прямісінько на скриньку і на руки. Мене затрясло від того давнішнього жаху, і я прокинувся. На думку спали батькові слова, що я колись вже чув від нього; вони лунали у вухах, а він все повторював: Того є воля і доля. Того є воля і доля. Наче це мало якийсь сенс.

Є воля і доля. Зуби стукотіли, очі пекло від чогось гарячого і соленого, шкіра горіла. Мені допомогли піднятися і дали кружку чогось теплого. Перчене вино. У світлі догораючого вогню я побачив Брамаря: 

- Пий, хлопче. Пий и засинай без снів. Тепе’ все буде доб’е.

Коли я вкотре прокинувся, біля мого ліжка сидів Родосвіт. Брат сидів на тій самій лаві, де вночі сидів Брамар. Сірі очі стали ще більшими, губи - стиснуті, борода склокочена. Таким я його ще не бачив. 

Щойно я розплющив очі, як він підвівся і за мить вже був поруч. 

- Бестуже, Бестуже! Ти прокинувся нарешті. Брамар сказав що ти довго спатимеш, але ж вже майже опівдень. Ти як?

- В порядку, - прошепотів я за мить. - Просто наснився поганий сон…сни…

- Що ти бачив? - вже менш стурбованно спитав він.

- Дім, - одне лише слово я зміг вичавити із себе і брат полишив розпитування. Зітхнув і подав мені горнятко води. Поки я тамував спрагу, він мовчки міркував про щось своє. Я спіймав його погляд: брат виглядав так, наче не міг на щось наважитися. Довелося вмовляти його сказати мені що в нього на думці. Нарешті він зітхнув і мовив замислено:

- Я вірю Брамарю і не маю підстав не вірити в тебе. Якщо ви двоє вважаєте, що ти впораєшся, то мені нема чого зауважити. Проте, я волів би, щоб ти сам сказав мені що ти абсолютно і повністю згоден на цю…цю подорож. Ніхто не відає, що чекатиме на нас там, за Високим лісом. І я не можу гарантувати, що ми подолаємо цей шлях і повернемося додому неушкодженими.

Або взагалі не повернемося. Слова закралися в мою голову перш, ніж я встиг це усвідомити. Довелося відганяти дурні думки.

Я мав стільки всього сказати братові, проте все що зміг тоді зробити, це кивнути йому. Цього, на мій подив, вистачило. На якусь мить запала тиша, але потім Родосвіт трохи пожвавішав:

- Чудово, з цим вирішено. В нас є ще трохи часу перш ніж ми покинемо Баллаву. Ми підемо надвечір. Підемо шукати ту кляту башту. Сподіватися на краще і на те що встигнемо повернутися поки не…- він замовк і подивився на мене дивним поглядом, наче зважав чи можна мені було довірити ту таємницю.