Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Поки не що?

- Поки Склавіну не роздерли на шматки, - відповів брат, але я відчув, він не був щирим зі мною цього разу. Він насупився й замовк.

Я кивнув і сів у кроваті. Йти кудись, рухатись, щось робити. Будь-що аби забути ті сни. Наче всі мої нічні жахи навідали мене за одну ніч. Брамар обіцяв що тепер все буде добре, та наразі мені наче груди вивернули навиворіт та так і полишили. 

- Як щодо трохи розім’ятися після довгого сну? Сходи-но по воду до криниці. Набери велику діжку, що стоїть перед їдальнею, добре? Хлопці збираються, їм нема коли й присісти.

- А ти?

- А я маю ше кілька справ наостанок.

Хоча перебільшено бадьорий голос брата не обдурив мене, діжка справді трохи відволікла мене. Десь на п’ятому заході я відчув як тремтять коліна. Два великих цеберка відтягували плечі, заважали і від них руки вже палали.

- Розім’явся? - спитав брат, знайшовши мене біля діжок коло їдальні тінь потому. Я поставив важезну ношу на землю і махнув до нього рукою.

- Не те слово. Як я набрав першу діжку, ті ворожбити видали мені ще дві. Тож мені носити ту воду до скону.

Родосвіт всміхнувся:

- Давай ще один захід, і ходімо теж обідати.

Коли нас покликали до їдальні, я вже повністю зібрався. Біль у грудях трохи стих і я навіть на якусь мить зрадів що уві сні бачив і Смірену, і батька, і навіть діда Міхора. Хтозна, чи скоро доведеться мені побачити рідну домівку знов. 

Родосвіт же не перебільшував, зала більше скидалась на складовисько речей, аніж на їдальню. Та все одно це була найбільша кімната і тому обідали саме тут. До того як сісти за стол, ми підійшли прямо до Брамаря, який віддавав останні накази перед відправленням. Побачивши нас, ватажок ворожбитів посміхнувся нам самими тільки очима і спитав Родосвіта:

- То що ти ви’ішив, Світоче?

- Не маю особливого вибору. Позаду моя земля в оточенні ворога і напевна загибель, попереду невідомість і ймовірна загибель. Скажи мені що обрав би ти? 

- Шанс. Сп’обу. Можливість. Надію.

Брат замислено зітхнув і потиснув руку старому. 

- Roi ma, Geatarer. За все. Ти наповнив моє серце надією. Я сподіватимуся. 

- Доб’е, доб’е. Мої хлопці підготували вам деяку допомогу у до’огу. Подо’ож неблизька. Та найк’аща допомога у вас вже є - це ви самі. Осте’ігайтеся відомих до’іг і т’имайтеся лісу поки це можливо. Гму’ські стежки надійні, та тільки за смугою лісу, до П’ешена т’имайтесь хащі, а далі вже як домовлялися. Я пе’екажу Левові п’о те що, ти мені г’озповів. 

Дід на мить замислився, потім додав вже менш голосно, аби почули тільки ми:

- Іноді я жалкую що ти не спадкував сили, як твій б’ат, Світоче. Я б залюбки взяв тебе до гу’ту. Левові дуже пощастило із поб’атимом. 

- Дякую, Брамарю. Ці слова зцілили мене.

- Тож, П’ешен? Туди лежить твій шлях? 

- Так. Сподіватимусь на краще. Sanlё!

Настала моя черга прощатися. Я вклонив голову, та Брамар простягнув мені долоню. Як дорослому. Я з силою потис м’язисту руку. 

- Навседобре, пане Брамар. Дякую вам за прихисток, за допомогу і за пораду, - мовив я, пам’ятая про давешні слова брата.

- Навседоб’е, Læshen, Лісовику із Заозе’'я. У тяжку годину ми п’ощаємося та моє се’це на місці. Бе’ежи себе. Бе’ежи б’ата - йому за’раз складніше, ніж ти можеш уявити собі. І пам’ятай те що побачив уві сні -  тепе’ або ти конт’олюєш ст’ах, або він конт’олює тебе.