Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Ми залишили гостинні підземелля ворожбитів щойно на землю впали перші сутінки. Зимній вечір відразу ж став по справжньому холодним, незважаючи на те що сонце ще не остаточно втекло за обрій. 

Ворожбити вивели нас до непримітної стежини за пагорбами неподалік і вказали напрямок. По тому вони миттю зникли за деревами, я не встиг і оком кліпнути. 

- От би і нам вміти так як вони, на раз-два були б вже біля того моря! - зауважив я, а брат тільки всміхнувся краєчком роту. Насунув хутряницю ближче до обличчя, поправив торби і велів:

- Ходімо. Попереду ніч, а нам ще треба дістатися біваку.

Ми вже ступили на стежку, що нам показали ворожбити, коли в мене вихопилося:

- Брате…я радий, що ти обрав можливість.

- Гм, дякую за це схвалення, - чи мені почутилося, чи я відчув глузування у тих словах, але мені було все одно. Я сказав те що сказав, а Родосвіт це почув. 

Він обернувся до мене і зробив знак рукою аби я поквапився:

- Ходи-но швидше. В нас не так багато часу як мені б того хотілося, і кожної миті його стає все менше.

- Надихаюча промова, брате. Ми не встигли навіть поткнутися за поріг, а ти вже залякуєш, - бурмотів я, проте Родосвіт не зважав на те. 

- Ступай, - відповідав він, вказавши рукою на стежину перед нами.

Ворожбитська стежина доволі круто забирала вгору, і дуже швидко єдиним про що я міг думати була здогадка коли ж цей підйом скінчиться. З кожним кроком він все крутішав і складнішав. Дихати ставало все важче і важче, ноги гуділи. Наша вдача, що у зовсім скрутних місцях ворожбити видовбали сходи прямо у скалі, інакше не дістатися б нам верхівки.

Вже зовсім стемніло, коли ми дісталися вузенького уступу з розчищеним місцем під багаття і з критим наметом для ночівлі. Але я б усе це не побачив, якби брат не показав те місце, сховане у чагарнику:

- Бівак ворожбитів. Зупинимося тут на ніч. 

Я хотів запитати чому ми виступили так пізно і пройшли зовсім трохи, але пригадав все що сталося зі мною за останні два дні й вирішив, що як би там не було, цей відпочинок - чудова нагода для того, щоб як слід підготуватися до довгої дороги попереду.

Ми влаштувалися на ніч і розпалили багаття напрочуд швидко - все вже було підготовлено до прийому ворожбитів у разі потреби. У наметах було сховано багато чого: заготовлені дрова і посуд для приготування їжі, розпалювачі багаття, які виглядали як шматки вугілля - брат прихопив трохи з собою. Також ми знайшли сокиру, міцні мотузки і схематичну мапу місцевості - так сказав Родосвіт, я у тих позначках нічого не зрозумів. 

Я ж зацікавився набором, що знайшов у наметі - тут були й лікувальні мазі, і всілякі припарки, і сушені квіти і трави - небагато, але для дрібних подряпин стало б у нагоді. Я хотів прихопити трохи з собою, але коли ми розібрали власні торби, то побачили що такі самі набори нам видали ворожбити. Братові ще дісталася фляга, але він не сказав що у ній. І жовтувато-сіра пір’їна, дбайливо захована в брата за пазухою. Він якраз витяг її назовні і схопив за кінчик. 

- Що це таке? - спитав я, щойно побачив ту пір'їну в братовій руці.

- Дивись-но уважніше. Бачиш?

- Вона крутиться на всі боки, от і все…стривай-но! Вона…вона кудись вказує!

І дійсно, протилежний кінчик пір’я вигинався як міг, проте вказував один напрямок.

- Ця пір’їна зі хвоста буревісника, вона завжди вказує на північ, - з вельми довольним виглядом розкрив таємницю Родосвіт. - Це дарунок Брамаря.

- Тепер не заблукаємо! - вигукнув я. А ще зрадів теплій ковдрі, на вигляд тоненькій, але в якій можна було спати навіть на снігу і не замерзнеш. Одразу ж начепив її на себе і так і ходив остаток вечора.

Ми нашвидко приготували вечерю - кожному дісталося по шматку свіжозапеченої оленини; поїли, попили кропу з ягодами, що я назбирав дорогою. Перед сном, коли я розкладав нові трави і мазі до своєї скриньки, брат сказав мені:

- Зранку почнемо тренування. 

- Яке ще тренування? - сушені квіти календули мало не просипалися на підлогу від мого здивування.

- Стрілятимеш з арбалета, вчитимешся полювати, читати мапу, таке інше.

- Нащо? - вихопилось у мене, і я про це пошкодував оскільки брат подивився на мене важким поглядом. Але відповів:

- Не клей з себе дурня. В нас нелегка подорож попереду. Може статися що завгодно. І хоча воорожбити прийняли тебе і у разі…словом, тобою буде кому попіклуватися, мені буде спокійніше якщо ти зможеш постояти за себе. І підстрелити ворога, або вечерю.

- Так, брате, - з дивною гіркотою у голосі відказав я.

- Землі ворожбитів відносно безпечні, але…але ми маємо бути напоготові. На той випадок, якщо Едасу знову вирішать завітати у землі Баллави. 

- Ти вважаєш вони так і вчинять?

- Ні, я гадаю вони не настільки дурні щоб цілеспрямовано лізти до ворожбитів, лише прагнули дістатися Великого Шляху, бо це - найшвидший і найлегший шлях до Букова. І не тільки. І вони могли б залишитися непоміченими, якби у Брамаря кожна гілка у лісі не була під наглядом.