Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

сірих шапках так несподівано з-за рогу вулиці, що ніхто з парубків і дівчат не встиг спам’ятатися, куди тікати; з дивними відзнаками на рукавах френчів — розкритою вовчою пащекою з великими іклами й висолопленим кривавим язиком — вони шматували й рвали на клапті всякого, хто тільки попадав під руку.

Довгими козацькими нагаями били по жижках, а так стриноживши, падали всією вагою свого тіла на зваленого й хрипіли п’яними, оскаженілими голосами:

— Девок давай... Девок!..

— Ожирели в тылу, сволочи-и?

Десь тріщали тини, шелестіли по той бік вулиці коноплі, й голосно, терзаючи тишу над сонними Піями, кричав на всю горлянку Смолярчуків Карпо:

— Вот ето їм, заразам, ясир! Валяй її під клуню, — я її знаю!

Гришка тремтів з переляку, мов той сполоханий заєць зо сну; під вербою, бачив, важко, на всю руку, били по обличчю якогось парубка: рукав з ікластою вовчою пащекою то підносився вгору, то падав з хеканням униз — раз, другий, третій...

— За що ж це мене? — утираючи кров, допитувався парубок.

— За большевизм!..

...Маляренкова, пам’ятає Гришка, не встигла випорснути з кола; вона стояла поруч вузлуватого парубка така бліда, як з крейди вимурувана. Тільки з тернових очей котилися їй сльози — дрібні-дрібні, як маленькі краплини роси...

Важко хакаючи, ніби йому бракувало повітря, біг просто на неї гінкий, з вищиреними білими зубами, невідомий солдат.

Гришка вперше за своє життя побачив таку людину: в одному усі йому горіла чарівним якимсь блиском золота сережка.

У Гришки тремтіли з переляку ноги — не було снаги бігти. Він на одну тільки мить звів очі на вузлуватого парубка і, здивований, прикипів на місці.

Парубок присів раптом до землі, пригнувся, а далі випростався й висмикнув з-за пасика одріза: пасмо світла від пострілу засліпило Гришці очі.

Він уже більше не бачив нічого й нікого. Нелюдським голосом, як під ножами, кричала й благала когось, батьком рідним називаючи, Маляренкова дівка.

— Не бойся, дура: у него только триппер!..

Гришка тихо, як цуценя, заскавчав під ударом нагайки, притулив до грудей свою балабайку й наосліп, на всю силу своїх прудких ніг, побіг попід тинами додому.

За ним не було ніякої погоні.

Прославлені «вовки» генерала Шкури шукали зовсім іншого м’яса!

У пелени летіли криваві дівочі сльози.

— Кусається?! — гукав десь у коноплях Карпо Смолярчук. — А ти її в зуби, коліном на груди... Так! Одразу тобі й посмирнішала!..

Дикий, озвірілий виродок запорожців, козацький офіцерик російської армії — Андрій Григорович Шкура — справді-таки білував робітникам і селянам шкури і посипав їх сіллю, щоб вони на все життя запам’ятали і поколінням наступним переказували, що Росія — єдина, велика і неподільна!..

...Захеканий, з поширеними од переляку очима, Гришка зупинився бігти тільки коло свого подвір’я. А помітивши коло воріт чорну, високу постать з револьвером у руці, він упав грудьми на балабайку і, схлипуючи, по-дитячому заплакав.

Його шарпнув і підвів за руку Василь.

— А ще парубок миршавий! — сказав. — Балабайку тільки спортив! Чого ти летів, як скажений? Хто тебе займав? Сорочка на йому займеться!.. Хто, кажи?!

— Ніх-т-о-о... Ходім з дороги, я все, все тобі розкажу.

І вони обидва, все ще прислухаючись до глухого крику на кутку, зайшли на подвір’я.

— Ну, говори швидше! — підстьобував словами Василь. — Розприндився!.. Ну, я слухаю. Мені нема часу на дурні теревені!..

«Куди він поспішає? — здивувався Гришка. — Вирядився Василь у чорну крамну сорочку, з револьвером, — куди це він?..»

Але Гришка не насмілився поспитати: боявся Василевого гніву.

— Солдати дівчат ловили, — сказав він. — З усіх боків як оточили, зарази, а тоді одразу: «Стой, самостійники!..» Хлопців на смерть поприбивали; а наші гади, піївські ж, що в пластуни ото пописалися, дак наче ті скажені собаки: тюкають, одмінюють собі голос, б’ють хлопців, куди вцілить, а дівчат...

Під ганком задзявуліло щеня, Гришка струснувся тілом і затих.

— Ну, далі... Швидше! — підганяв його Василь.

— «У ясир їх!..» — гукав Смолярчуків Карпо, — а до чого воно — не знаю, бо мене так ударив один «вовк» нагайкою...

— Дурних і в церкві б’ють! — озлоблено промовив Василь. — Що було далі? Які «вовки»?

— Да денікінці ж! Тільки скажені якісь і п’яні-п’яні, як дим... Дівчат валяють посеред вулиці, заголюють, а коли пручається, — б’ють немилосердно! Маляренкову дівку як звалили на колодки, — кричала, як під ножами! Добре, що Галька наша не пішла сьогодні на вулицю, — скінчив Гришка.

Він боявся, що Василь буде гримати на нього, скригати й лаяти, а найбільше — сам побіжить битися на вулицю.

— Боже тебе сохрани йти туди, — не втримався Гришка, — уб’ють.

Василь мовчки вислухав Грищине оповідання. Аж на виду, помітно було, одмінився; міцно заціпив у руці револьвера й крутив ним у всі боки — здавалося, шукав місця, куди б йому зручніше вистрілити.

— Так... Смолярчукові ясирити захотілося?.. — запитав чомусь Василь. — Мало вони так з людей, посеред білого дня, кров п’ють? Мало, виходить: ти ще йому вночі, під тином лягай! Зарази! Перестріляв би до одного, як стерво.

Мовчки зайшли обидва до клуні: кутком, стріляючи вгору, з неймовірною швидкістю промчали верхівці.

Голоси на кутку стихли, заніміли. Десь під ґанком дзявуліло перелякане щеня, але й воно раптом урвало свій голос: замовкло.

Над Піями стояла німа зоряна ніч.

Василь, запам’ятав чомусь Смолярчукове слово: «ясир». До ладу ніколи не сказав би, що воно визначає, слово це давнє; а сам не раз чув од матері, як людей колись у ясир татари брали. Дівчат і молодиць ясирили, щоб у гареми панам продавати.

«Нічого не варті ми, — подумав, — коли знову на ремінному налигачі збираються водити...»

— Кинь ти отуди к чорту свою балабайку! — гукнув несподівано Гандзюк до брата. — Бери рядно, згорни його чіпко...

— Куди ж ми? — злякано поспитав Гришка. — Глупа ж ніч, таке скрізь робиться, а ти... Куди це ти надумався?

Василь, несподівано для Гришки, засміявся:

— Куди, питаєш? Просо до Смолярчука ясирити! По снопи, зрозумів тепер?

Гандзюкові сподобалося, видно, слово давнє «ясир»!

«Нічого дивного не було б, — мислив Гришка, — коли б Василь побіг зараз битися на вулицю, коли б він перейняв десь у глухих сутичках і застрелив хоч одного з «вовків» тих — нічого дивного. Але йти глупої ночі красти просо — це