Читати книгу - "Аутсайдер"

Перша фраза, яка мало не зірвалася в Ралфа з язика, була: «Він мені не друзяка». Але натомість він сказав:

— Мене цікавить фургон. Той, що з номерами Нью-Йорка.

— Нічим тобі не допоможу. Востаннє я їздив у Нью-Йорк на свій медовий місяць, а це було шістнадцять років тому.

Тепер уже прийшла черга Ралфа всміхатися.

— Цього я не знав, та знаю, що останнім часом ти там не бував. Ми перевірили твої пересування за останні шість місяців. Нічого, окрім поїздки в Огайо у квітні.

— Так, у Дейтон. Коли в дівчат були весняні канікули. Я хотів побачитися з батьком, і вони теж забажали поїхати. Марсі також із нами була.

— Твій батько живе в Дейтоні?

— Якщо його теперішній стан можна назвати життям. Це довга історія, вона ніяк не стосується нашої справи. Жодних білих і зловісних фургонів, навіть нашої сімейної автівки не було. На Південний Захід ми дісталися літаком. Байдуже, скільки моїх відбитків ви знайшли у фургоні, на якому возили Френка Пітерсона, я тієї автівки не крав. І ніколи її не бачив. Не сподіваюся, що ти мені повіриш, але це правда.

— Ніхто й не думає, що ти викрав фургон у Нью-Йорку, — сказав Ралф. — Згідно з теорією Білла Семюелза, справжній крадій покинув його десь у нашій місцевості, разом із ключем запалювання. Ти повторно його викрав і десь сховав, поки не наготувався… зробити те, що зробив.

— Досить продумано як на людину, яка вершила свої справи, виставляючи обличчя напоказ.

— Семюелз скаже присяжним, що в тебе був маніакальний шал. І вони йому повірять.

— А чи віритимуть після того, як почують свідчення Ева, Біллі й Деббі? І після того, як Гові покаже присяжним відео­запис лекції Кобена?

Ралфу не хотілося торкатися цієї теми. Принаймні поки що.

— Ти знав Френка Пітерсона?

Террі видав хрипкий, мов гавкіт, смішок.

— Саме на такі питання Гові й забороняв мені відповідати.

— То відповідати ти не будеш?

— Власне кажучи, буду. Знав так, щоби з ним вітатися, бо ж я знаю більшість дітлахів із Західного боку, та по-справжньому знайомий із ним не був. Він іще вчився в початковій школі й спортом не займався. Та його рудої маківки було важко не помітити. Наче стоп-сигнал. Як він, так і його брат. Оллі займався в Малій лізі, та коли йому виповнилося тринадцять, до Міської ліги переходити не став. Він непогано грав в аутфілді, відбивав потроху, та бейсбол його не цікавив. Таке буває.

— Тож Френкі тобі на око не впадав?

— Ні, Ралфе. У мене немає сексуального інтересу до дітей.

— І не було такого, що ти побачив, як він веде свого велосипеда по парковці біля «Делікатесів Джералда», і сказав собі: «Ага, ось мій шанс»?

Террі поглянув на нього з мовчазним презирством, яке Ралфу було важко витримати. Але очей він не відвів. За мить Террі зітхнув, підняв закуті руки до дзеркального боку скла й гукнув:

— Ми закінчили.

— Не зовсім, — мовив Ралф. — Треба, щоб ти відповів на ще одне запитання, і я хочу, щоби при цьому ти дивився мені в очі. Це ти вбив Френка Пітерсона?

Террі навіть не моргнув.

— Ні, не я.

Офіцер Кін повів Террі геть. Ралф лишився на своєму стільці чекати, поки Кін повернеться й проведе його крізь троє замкнених дверей між кімнатою для допитів і свободою. Тож тепер він отримав відповідь на запитання, яке загадала йому Джинні, і відповідь, разом із невідривним поглядом очей, була така: «Ні, не я».

Ралф хотів йому вірити.

Але не міг.

Досудове слухання

  16 липня

  1

— Ні, — сказав Гові. — Ні, ні, ні.

— Це заради його ж безпеки, — відповів Ралф. — Ти сам бачиш…

— Єдине, що я бачу, — це фотографії на перших шпальтах. Бачу гарячі репортажі по всіх каналах, де мій клієнт ітиме до окружного суду в куленепробивному жилеті, натягнутому поверх костюма. Інакше кажучи, у нього буде такий вигляд, наче його вже засудили. Наручників і так предостатньо.

Семеро чоловіків стояли в залі для відвідин окружної в’язниці; іграшки — позбирані та прибрані до кольорових пластикових коробок, стільці — перевернуті на столах. Террі Мейтленд тримався поруч із Гові. Навпроти них — окружний шериф Дік Дулін, Ралф Андерсон і Вернон Ґілстрап, помічник окружного прокурора. Семюелз уже мав бути в окружному суді й чекати на їхнє прибуття. Шериф Дулін не випускав із рук куленепробивного жилета й мовчав. На жилеті яскравою обвинувальною фарбою були виведені літери «ДВЗОФ» — Департамент виправних закладів округу Флінт. Фіксувальні ремені на застібках-липучках (по одному на кожну руку й один на талію) звисали долі.

Двоє в’язничних наглядачів (назвеш їх охоронцями — і тебе неодмінно виправлять) стояли біля дверей до ве­стибюля, склавши на грудях м’язисті руки. Один із них пильнував Террі, поки той голився одноразовою бритвою, а другий обшукав кишені костюма й сорочки, що їх принесла Марсі, і також не забув промацати шов синьої краватки.

Помічник Ґілстрап глянув на Террі.

— А ти що скажеш, братику? Хочеш, щоб тебе підстрелили? Як хочеш, то я не проти. Зекономиш штату на витратах, що підуть на апеляції перед твоєю зустріччю з голкою.

— А це вже зайве, — зауважив Гові.

Ґілстрап тільки осміхнувся — він уже давно перебував на посаді, тож майже напевно погодиться скласти повноваження (із непоганою такою пенсією), якщо Білл Семюелз програє прийдешні вибори.

— Агов, Мітчелле, — гукнув Террі.

Наглядач, який стежив за голінням Террі (на той випадок, якщо в’язень спробує перерізати собі горло безпечним лезом «Бік» [103]), підняв брови, проте рук не розціпив.

— Там надворі дуже спекотно?

— Вісімдесят чотири градуси, коли я сюди заходив, — відповів Мітчелл. — Опівдні буде під сотню [104], як сповіс­тили по радіо.

— Без жилета, — сказав Террі шерифу й усміхнувся, від чого став геть молодим на вигляд. — Не хочу стояти перед суддею Гортоном у просякнутій потом сорочці. Я ж тренував його онука в Малій лізі.

Ґілстрап на цих словах занепокоївся, дістав із кишені свого картатого піджака блокнот і щось занотував.

— Вирушаймо, — сказав Гові й узяв Террі під руку.

У Ралфа задзвонив мобільник, що висів на ремені з лівого боку (з правого була кобура з табельною зброєю). Детектив дістав його і поглянув на екран.

— Заждіть-заждіть, я маю відповісти.

— Ой, та годі, — мовив Гові. — Це що, досудове слухання чи цирк на дроті?

Ралф його проігнорував і відійшов у дальній куток кімнати, де стояли автомати з продажу снеків і содової. Він зупинився під табличкою «ТІЛЬКИ ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ», сказав пару слів, потім став слухати. Тоді завершив розмову й повернувся до решти.

— Окей. Починаймо, — оголосив він.

Офіцер Мітчелл ненадовго став між Гові й Террі — тільки щоб надіти на зап’ястки в’язня наручники.

— Не тиснуть? — спитав