Читати книгу - "Рекурсія, Блейк Крауч"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вони виходять у стару котельню готелю. Приміщенням, здається, не користувалися добрих пів століття. Маневруючи в лабіринті застарілого устаткування й датчиків, вони доходять до масивного котла. За котлом — інші двері, і Баррі та Гелена опиняються на нижчому рівні службових сходів, що спіраллю зникають у темряві.
— Так, ще раз: на якому поверсі Слейдів пентхаус? — пошепки питає Баррі.
— На двадцять четвертому. Лабораторія — на сімнадцятому, серверна — на шістнадцятому. Ви готові?
— От проїхатися б на ліфті…
Їхній план — знайти Слейда. Тільки б він був у своєму пентхаусі. В іншому разі, зачувши постріли або щось запідозривши, він, найімовірніше, рвоне до крісла, щоб устигнути повернутися в часі назад і зупинити їх до того, як вони ступлять до його готелю.
Баррі починає підійматися сходами, підсвічуючи собі ліхтариком. Гелена йде за ним, намагаючись ступати якомога тихіше, але зношене дерево сходів прогинається і рипить під їхніми ногами.
За кілька хвилин Баррі спиняється біля дверей, поряд із якими на стіні намальовано цифру 8, вимикає світло.
— Що таке? — пошепки питає Гелена.
— Я щось почув.
Вони стоять і прислухаються до темряви. Серце в Гелени гупає, дробовик у руках важчає щосекунди. Вона нічого не бачить і нічого не чує, крім слабенького, тихого завивання, ніби хтось дмухає над порожньою пляшкою.
Угорі спалахує промінь світла, він падає в центр сходової клітки та підбирається до них картатою долівкою.
— Давай, — шепоче Баррі, відчиняючи двері й тягнучи Гелену в коридор.
Вони швидко йдуть червоною доріжкою повз низку дверей. Номери кімнат проектуються на двері лампами з протилежної стіни.
Коли вони вже на середині коридору, двері з номером 825 відчиняються всередину, і з номера виходить жінка середнього віку в синьому халаті з логотипом ГС на лацкані. Вона несе срібне відерце з льодом.
Від них до покоївки футів десять, але вона їх досі не помітила.
— Мем? — озивається Баррі.
Вона обертається, і Баррі наставляє на неї пістолет.
Відерце з льодом падає на долівку.
Баррі притискає палець до губ і разом з Геленою швидко кидається до покоївки.
— Ані слова, — застерігає він.
Вони заштовхують покоївку назад у номер і заходять самі.
Гелена замикає двері на засувку, надягає ланцюжок.
— Я маю гроші та кредитки…
— Нас це не цікавить. Сідайте на долівку і припніть язика, — наказує Баррі.
Жінка, напевне, щойно з душу. Її чорне волосся вологе, на обличчі — жодного натяку на макіяж.
Гелена уникає її погляду.
Кинувши сумку на підлогу, Баррі розстібає її та витягує стяжки.
— Будь ласка! — благає покоївка. — Я не хочу помирати.
— Вам ніхто нічого не заподіє, — заспокоює Гелена.
— Вас прислав мій чоловік?
— Ні, — каже Баррі. Тоді дивиться на Гелену. — Ідіть киньте у ванну декілька подушок.
Гелена бере три подушки з розкішного ліжка з балдахіном і кладе їх у ванну з різьбленими лапами, яка стоїть на невеликому підвищенні з видом на сутінки, що спадають на місто, та будівлі, де спалахують вогні.
Коли вона вертається у спальню, Баррі тримає жінку долілиць і перев’язує їй зап’ястя та щиколотки. Потім він звалює її собі на плечі, заносить до ванної кімнати та обережно опускає у ванну.
— Навіщо ви тут? — питає він.
— А ви знаєте, що це за місце?
— Так.
По обличчю покоївки течуть сльози.
— П’ятнадцять років тому я припустилася помилки.
— Якої? — цікавиться Гелена.
— Не пішла від чоловіка, коли слід було це зробити. І змарнувала найкращі роки свого життя.
— По вас прийдуть, — обіцяє Баррі. І відірвавши шматок скотчу, заліплює їй рот.
Вони зачиняють двері до ванної.
Від газового каміна шириться приємне тепло.
На журнальному столику стоїть пляшка шампанського, яку жінка, напевне, збиралася випити, біля неї — склянка та розгорнутий зошит, обидві сторінки заповнено каліграфічним почерком.
Гелена не може утриматись.
Вона пробігає очима по сторінках і розуміє, що це опис спогаду, можливо, того самого, до якого збиралася повернутися жінка, замкнена у ванній.
Він починається так:
«Уперше він підняв на мене руку на кухні, о десятій вечора, коли я запитала, де він був. Пригадую його розчервонілу пику, запах бурбону в подиху, сльозисті очі…»
Гелена гортає зошит, підходить до вікна та ледь відслоняє штору.
У вікно ллється бліде світло.
Якщо поглянути з восьмого поверху на Східну 49-ту вулицю, то трохи далі по кварталу можна помітити машину Баррі.
Місто мокре, похмуре.
Зв’язана жінка ридає у ванній.
Баррі підходить, каже:
— Не знаю я, підстава це чи ні. Так чи інакше, просто зараз треба йти до Слейда. Я пропоную ризикнути і поїхати на ліфті.
— Ви маєте ножа?
— Так.
— Дасте на хвилинку?
Баррі витягує з кишені складаний ніж, а Гелена знімає шкірянку і засукує рукави сірої сорочки.
Тоді вона бере в Баррі ніж, сідає в одне з крісел і розкриває ніж.
— Що ви робите? — дивується Баррі.
— Створюю точку відновлення.
— Що?
Вона втикає вістря в руку трохи вище ліктя й черкає лезом по шкірі.
Стає боляче, сочиться кров…
Баррі
7 листопада 2018 року
— Що це, в біса, ви робите? — не витримує Баррі.
Очі Гелени заплющені, губи трохи розтулені й геть нерухомі.
Баррі обережно забирає в неї ніж.
Упродовж довгої хвилини — жодних змін.
Аж ось її яскраво-зелені очі різко розплющуються.
У них щось змінилося.
У них світяться свіжий страх і напруженість.
— З вами все гаразд? — питає Баррі.
Гелена водить поглядом по стінах, дивиться на свій годинник, а потім з раптовою люттю обіймає Баррі.
— Ну хоч живий!
— Звісно, живий. А що сталося з вами?
Вона веде його до ліжка.
Вони сідають, і Гелена, знявши наволочку з подушки, відриває від неї смужку тканини та обмотує нею поріз, намагаючись спинити кровотечу.
— Я просто скористалася кріслом, щоб повернутися в цей момент, — пояснює вона. — Я починаю новий відлік часу.
— Яким кріслом — своїм?
— Ні, тим, що на сімнадцятому поверсі. Слейдовим кріслом.
— Нічого не розумію.
— Я вже прожила наступні п’ятнадцять хвилин. Біль від цього порізу був моїм орієнтиром, і завдяки йому я повернулася сюди. Створила собі яскравий свіжий спогад, у який могла повернутися.
— Інакше кажучи, ви знаєте, що зараз має статися?
— Якщо ми підемо до пентхаусу — так. Слейд знає, що ми йдемо по нього. Він чекатиме нас. Ми ще з ліфта не вийдемо, як куля влучить вам в око. Кров б’є фонтаном, я стріляю. Схоже, влучаю у Слейда, бо він раптом повзе підлогою вітальні. Я їду ліфтом на сімнадцятий
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рекурсія, Блейк Крауч», після закриття браузера.