Читати книгу - "Рекурсія, Блейк Крауч"

«Іон» уже був ладен закрити цю тему, як раптом у піддослідного не витримало серце, і він сконав у капсулі. Ми пережили зсув реальності, такий незначний, що ніхто нічого не помітив. Крім мого асистента Маркуса Слейда. Слід віддати йому належне: він оцінив мій винахід раніше, ніж я сама.

— І що сталося потім?

— За кілька днів він попросив, щоб я прийшла в лабораторію. Мовляв, якась там невідкладна справа. Я приходжу, в нього пістолет. Під прицілом я зайшла в систему, завантажила програму реактивування спогаду, який ми зчитували з його пам’яті. І коли я все виконала, він застрелив мене.

— Коли це сталося?

— Два дні тому, п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. І зрозуміло, що відтоді змінилося кілька часоліній.

Баррі в’їжджає на Бруклінський міст.

— Не сприйміть це як закид, — каже він, — але чому ви не обрали інший спогад?

— Де я не народилася б на світ і не створила б крісло?

— Ні, я не це мав на увазі.

— Я не можу повернутися в минуле, що передує моєму народженню. Хтось інший — може, і тоді я стаю хибним спогадом. Але жодні парадокси ані з прадідами, ані з часом неможливі, коли йдеться про крісло. Усе, що відбувалося, навіть якщо його змінити чи не дозволити, живе в хибних спогадах. Проти причинно-наслідкових зв’язків, знаєте, не попреш.

— Окей, а якщо повернутись у спогад на нафтовій вишці? Там ви могли б зіпхнути Слейда в море або щось таке.

— Усе, що відбулося на платформі, перекочувало в хибні спогади. А в них не можна повернутися. Ми намагалися — і наслідки були катастрофічні. Але я згодна з вами. Я мала б убити його, поки була така можливість.

Зараз вони на півдорозі через річку, натягнуті троси пролітають над самою головою. Чи в каві річ, чи в близькості до міста, але Гелена раптом збадьорюється.

— Що таке хибні спогади? — цікавиться Баррі.

— А це якраз і є те, що ви називаєте хибною пам’яттю. Хоча вони зовсім не хибні. Просто події відбувалися на іншій часовій прямій, яку хтось обірвав. Скажімо, та часолінія, де вашу дочку збила машина, — це вже хибні спогади. Ви обірвали одну лінію та розпочали другу в той момент, коли Слейд вмертвив вас у деприваційній капсулі.

Вони в’їжджають у Мідтаун[37], їдуть по Третій авеню на північ, тоді на Східну 49-ту вулицю і нарешті зупиняються на узбіччі біля бутафорського входу до будівлі Слейда — псевдо-фоє з рядом ліфтів, які нікуди не везуть. Єдиний справжній шлях усередину — через підземний паркінг на 50-й вулиці.

Періщить дощ, коли вони виходять із машини. Баррі витягує з багажника чорний наплічник, і Гелена йде за ним хідником трохи вбік від будівлі, ближче до входу в бар, де вже колись — це станеться за чотири місяці — вони були, прикидали, як проникнути у Слейдів готель тунелями, і планували саме ці години.

У смердючій забігайлівці, що зветься «Дипломат», водночас і людно, і тоскно. Тоскність запам’яталася Гелені з попередніх відвідин. Баррі витягує поліційний жетон, щоб привернути увагу мініатюрного бармена. Це той самий тип, з яким вони зустрінуться за чотири місяці в хибному майбутньому — козел із комплексом Наполеона, але готовий навалити у штани від страху перед копами. Це грає їм на руку. Баррі відрекомендовується, а тоді Гелена, на правах його напарниці, пояснює бармену, що їм потрібен доступ у підвал, бо є інформація, ніби минулої ночі там когось зґвалтували.

Минає п’ять секунд, і Гелені починає здаватися, що цей номер не вигорить. Бармен так витріщається на неї, ніби не зовсім розуміє, що вона тут робить. Він може попросити показати ордер. А може перестрахуватися й зателефонувати власнику. Аж ні, натомість він гукає якусь Карлу.

Одна з офіціанток ставить на барну стійку тацю з порожньою тарою і неквапно підходить до них. Бармен каже:

— Це копи. Вони хочуть потрапити в підвал.

Карла знизує плечима, не кажучи ні слова, розвертається і йде через весь бар до холодильного приміщення. Лабіринтом між сріблястих барилець вона веде їх до вузьких дверей у найдальшому закуті холодильної.

Знявши із цвяшка на стіні ключі, Карла відмикає двері.

— Але попереджаю, світла там нема.

Баррі видобуває з наплічника ліхтарик.

— Ви, я бачу, до всього готові, — зауважує Карла. — Ну все, лишаю вас самих.

Баррі чекає, поки Карла зникне, і відчиняє двері до підвалу.

Промінь ліхтарика вихоплює з пітьми тіснючий сходовий колодязь із не надто надійними на вигляд східцями, що збігають донизу. В ніздрі б’є затхле вологе повітря — так пахнуть місця, які давно не бачили людей.

Гелена робить глибокий вдих, намагаючись сповільнити шалене калатання серця.

— Ідемо? — питає Баррі.

— Ідемо.

Гелена йде за ним рипучими східцями й опиняється в підвалі з обваленими стелажами та проржавілою металевою бочкою, набитою згорілим мотлохом.

У протилежному кутку підвалу Баррі з диким рипом відчиняє ще одні двері. Переступивши поріг, вони опиняються в коридорі зі склепінчастою стелею із цегли, що кришиться.

Тут, під міськими вулицями, холодніше, у повітрі — стійкий запах вологості й цвілі. Десь у пітьмі дзюрчить вода і чути шурхіт. Гелена боїться, що це щури.

Вона йде перша.

З-під ніг з хлюпанням розлітаються бризки.

Через кожних пів сотні футів вони входять у напівзруйновані двері, за якими — підвальна частина нової будівлі.

На другому перехресті Гелена повертає у прохід і футів за сто зупиняється та показує Баррі на двері, які нічим не відрізняються від інших.

Щоб провернути дверну ручку, доводиться трохи попітніти, та коли це нарешті вдається, Баррі із силою б’є у двері плечем та відчиняє їх.

З тунелю вони потрапляють до іншого підвалу.

Баррі кидає наплічник на кам’яну долівку та швидко починає його розбирати. Фомка, стяжки, коробка патронів дванадцятого калібру, дробовик і чотири запасних обійми для його «глока».

— Візьміть собі стільки патронів, скільки зможете нести, — каже він Гелені.

Гелена розриває коробку і напихає патронами внутрішні кишені своєї шкірянки. Баррі перевіряє, чи заряджений його «глок», скидає пальто і теж розпихає запасні обойми по кишенях. Тоді він бере фомку і йде через увесь підвал до інших, новіших на вигляд, дверей. Двері замкнено зсередини. Баррі вставляє кінчик фомки якнайглибше в одвірок і щосили налягає на неї.

Спочатку чути лиш його напружене сопіння. Та по деякім часі лунає тріск дерева, із дзеньканням руйнується метал. Двері піддалися, Баррі просовує руку в отвір і скидає поламаний заіржавілий замок. Тоді він обережно