Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Кетрін було байдуже, чи я приходжу до неї, чи ні. Аж поки одного дня вона довела це ділом: просто взяла та й викинула кавалки вати з дірок між зубами. Тепер і я перестав розуміти, що вона каже. Це сталося в ту мить, коли я почав був щось пояснювати, маючи на думці раніше піти,— вона підняла накривку своєї бокастої грубки й виплюнула вату в огонь. Щоки її одразу запали, обличчя стало немовби виснажене голодом. Тепер я більш не думаю, що вона вчинила так з наміром помститися мені,— просто дала зрозуміти, що я нічим перед нею не зобов’язаний: своє майбутнє вона воліла не ділити ні з ким.

Час від часу Райлі одвозив мене кудись своєю машиною, але твердо покладатися на нього та на його автомобіль я не міг: відколи Райлі став ділком, і той і той були майже весь час страшенно зайняті. На околиці містечка бригада тракторів уже розчищала дев’яносто акрів землі, що їх він купив під забудову. Місцевим поважним особам сподобався й інший його план: збудувати коштом міста шовкоткацьку фабрику, де кожний городянин матиме свій пай; крім можливих прибутків, таке промислове підприємство обіцяло й приріст населення. Газета надрукувала захоплену передову статтю, присвячену цьому проектові, в якій говорилось: місто має пишатися тим, що зростило такого заповзятливого юнака, як Райлі Гендерсон. А сам Райлі відпустив вуса, найняв контору й посадив у ній за секретарку свою сестру Елізабет. Мод Райорден вступила до університету в столиці штату, і майже кожної суботи він возив сестер до неї: мовляв, дівчата дуже нудьгують за Мод. Про заручини міс Мод Райорден та містера Райлі Гендерсона «Кур’єр» сповістив у день всіх дурних — першого квітня.

Вони взяли шлюб у середині червня, урочисто обмінявшись обручками перед вівтарем. Ми з суддею були дружками. Всі подружки молодої, крім сестер Гендерсон, були приїжджі — світські дівчата, з якими Мод завела знайомство в університеті. «Кур’єр» назвав їх «чарівними початківками», і то був по-рицарському великодушний комплімент. Молода тримала в руках букет жасмину та бузку, — молодий бур у гетрах і погладжував вуса. Весільні дарунки ледве вмістилися на великому столі. Я подарував їм шість брусків запашного мила та попільницю.

Після вінчання ми з Віріною поверталися додому, ховаючись від сонця під її чорною парасолькою. День був пекельно гарячий, хвилі розжареного повітря коливалися навколо, немов звуки святкових дзвонів баптистської церкви, і перспектива довгого літа, що простяглася переді мною, була така ж тоскна, як та безлюдна полуднева вулиця. Літо, ще одна осінь, знову зима... Не спіраль — замкнене коло, як оце тінь від парасольки. І коли вже треба вистрибнути з нього... Серце моє тіпнулось, і я стрибнув.

— Віріно, я хочу поїхати звідси.

Ми стояли біля нашої садової хвіртки.

— Знаю. Я й сама хочу,— сказала вона, згортаючи парасольку.— Ото все думала поїхати десь разом з Доллі. Хотіла показати їй океан.

Раніше Віріна здавалася високою на зріст через свою владну поставу. Тепер вона трохи зсутулилася, голова її тремтіла. Мені аж дивно стало, що колись я міг так її боятися,— це була тепер звичайнісінька жінка, по-жіночому полохлива та марновірна,— все говорила про грабіжників, поначіпляла на двері засувок, а дах утикала громовідводами. Вона віддавна мала звичай першого дня кожного місяця ходити по місту власною персоною, збираючи всілякі платежі, що належали їй з людей, і, коли облишила ці свої походи, це викликало деяке замішання: городяни так звикли до того чорного дня, що тепер їм його бракувало. Жінки казали: все тому, що вона не має сім’ї; відколи поховала сестру, то стала сама не своя. А чоловіки винуватили доктора Морріса Рітца: він їй геть усі памороки забив, казали вони, і хоч як раніш самі сварилися з Віріною, але тепер узяли її сторону. Три роки тому, повернувшись до цього міста, я вирішив насамперед розібрати майнові папери родини Телбоу, і серед особистих речей Віріни — ключів, фотографій Моді Лори Мерфі — натрапив на поштову листівку, надіслану з Парагваю через два місяці після смерті Доллі, на різдво: «Як у нас тут кажуть, Feliz Navidad [5]. Ти скучила за мною? Морріс». І, прочитавши її, я подумав собі, що після того Вірінині очі весь час трохи косили до перенісся, і в їхньому погляді, немовби зверненому всередину, була смертельна мука; а тоді пригадав, як у день одруження Райлі ті очі, сльозаві од нещадного сонячного світла, на мить глянули прямо і в них сяйнула надія.

— Це може бути довга подорож. Я вже й сама міркувала, що треба б продати дещо... дещо з майна. Ми могли б поїхати кудись пароплавом. Ти ж ніколи ще не бачив океану.

Я зламав гілочку квітучої жимолості, що звисала з садового паркана, і почав обривати з неї листя, а Віріна дивилася на мене так, наче я шматував оту картину нашої подорожі, яку вона виплекала в уяві.

— Ну що ж...— Вона торкнулася родимки, що вирізнялась у неї на щоці, як сльоза.— Гаразд,— мовила вже діловим тоном.— То які твої наміри?

Отак і сталося, що я зібрався піти до судді аж у вересні, та й то тільки щоб попрощатись. Речі були спаковані, Еймос Легренд востаннє підстриг мене («Гляди тільки, золотце, щоб не повернутися тобі лисому. Це я до того, що вони там не проминуть нагоди злупити з тебе скальп, а то й усього обдерти як липку»); на мені був новий костюм, нові черевики та сірий фетровий капелюх («Ой яка ж ви цяця, містере Коллін Фенвік! — вигукнула місіс Каунті, побачивши мене.— Виходить, адвокатом будеш? То вже й убрався по-адвокатському. Ні-ні, хлопчику, цілувати тебе я не стану. Не дай боже забруднити таку пишноту якимсь пекарським непотребом. То ти пиши нам, чуєш?»); і того ж таки вечора поїзд мав урочисто помчати мене через усю країну, аж ген на північ, до міста, де вже майоріли прапори на мою честь.

У міс Белл мені сказали, що суддя пішов погуляти. Я знайшов його на площі, і в мене боляче стиснулося серце, коли я побачив цього дужого, чепурного чоловіка з індіанською трояндою у петельці в оточенні старих шкарбанів, що сиділи там день у день, базікаючи, харкаючи й дожидаючи смерті. Він узяв мене за руку й повів геть од них, і, поки він по-дружньому напучував мене й ділився власним студентським досвідом, ми поминули церкву й пішли дорогою, що