Читати книгу - "Марія Антуанетта"

руки, та ніхто вже не квапився до розмови, очі були чужі й непроникні. Коли Марія Антуанетта заходила в театр, уже не зривалися на ноги, як раніше, партер і ложі; на вулицях змовкло давнє й довірливе «Vive la Reine!» Ще не постала ніяка відкрита ворожнеча, зате вичахло вже тепло, що колись оживляло любов’ю належну королеві шану, — дослухалися до владарки, але жінку вже не поважали, шанобливо слугували дружині короля, та вже не переймалися нею. Відверто її бажанням не суперечили, зате просто мовчали — це затята, злісна і стримана мовчанка змовників.

Штаб-квартири цієї потайної змови отаборились у чотирьох чи п’яти замках королівської Франції: в Люксембурзькому палаці, в Пале-Роялі, в замкові Бельвю і в самому Версалі; всі вони згуртувалися проти Тріанону — резиденції королеви.

Хором ненависті заправляли три старі тітоньки. Вони ще не забули, що юне дівча випорснуло з їхньої школи лихослів’я і як королева переросло їх на цілу голову, — розлючені, що не грають уже ніякої ролі, вони подались у замок Бельвю. Забуті світом, вони впродовж перших тріумфальних років Марії Антуанетти нудились у своїх покоях, про них ніхто й не дбав, адже вся запопадливість крутилась і товк­лася навколо чарівної юної володарки, її білі ручки тримали всю владу. Та чим нелюбіша стає Марія Антуанетта, тим частіше рипають двері в замкові Бельвю. Дами, недопущені до Тріанону, відставлена «пані Етикет», усунуті міністри, негарні, а тому й чеснотливі жінки, спроваджені кавалери, випхані здобичники посад, ті, хто відцурався «нового курсу» й ревно тримався давніх французьких традицій, побожного благочестя й «добрих» звичаїв, — усі вони здебільша збігались у цім салоні відставлених. Покій тіточок у Бельвю став потайною аптекою отрут, де всі ненависні двірські плітки й новітні дурощі «австрійки», всі «ondits»[75] про її кокетування переганялися крапля по краплі й розливались у пляшечки; тут розташувався арсенал злостивих нашіптувань, сумнозвісна «atelier des calomnies»[76]; тут складалися ниці й до­шкульні віршики, тут їх читали, звідси вони випурхували, а потім жваво тріпотіли крильцями у Версалі; тут підступно й потайно збирались усі, хто хотів іще раз завернути колесо часу, всі живі трупи розчарованих, скинутих із трону, вже пропащих, маски й мумії загиблого світу, всього зужитого старого покоління — вони збирались, аби помститися за те, що старі й зужиті. Але трутизна цієї зачаєної ненависті призначалася не для «бідного доброго короля», якого всі лицемірно жаліють, а тільки для Марії Антуанетти — молодої, осяйної і щасливої королеви.

Небезпечнішим від усіх цих беззубих учорашніх і позавчорашніх людців, котрі, не можучи вже кусатися, тільки бризкали слиною, було нове покоління, яке ще не допалося до влади й не бажало зоставатись у затінку. Недбало відгородившись від реальної Франції, Версаль жив так відрубно, що взагалі не помічав нових і збурливих настроїв у країні. Пробудилося розумне міщанство, з праць Жана Жака Руссо воно дізналося про свої права, в сусідній Анг­лії примітило демократичну форму врядування; ті, що повернулися з американської Війни за незалежність, принесли вістку про далеку країну, де ідеї рівності і свободи скасували нерівність станів і верств. А у Франції бачили лише застій і занепад унаслідок цілковитої неспроможності двору. По смерті Людовіка XV народ однодушно сподівався, що тепер нарешті скінчиться ганебне королювання коханок і неподобство брудних протекцій, але замість цього знову урядують жінки — Марія Антуанетта, а за нею Поліньяк. Просвічені городяни дедалі з більшим обуренням дізнаються про падіння політичної могутності Франції, про зростання боргів, ослаблення армії та флоту, втрату колоній, тимчасом як навкруги завзято розвиваються інші держави; в найширшім загалі виростає прагнення покласти край цьому ледачкуватому врядуванню.

Це згромаджене невдоволення щирих патріотів і народолюбців насамперед обернулося — до речі, цілком слушно — проти Марії Антуанетти. Знаючи всемогутність королеви, нездалого короля, що боявся будь-яких певних рішень, — про це знала ціла країна, — взагалі не вважали володарем. Перед Марією Антуанеттою було тепер дві можливості: або, як колись її мати, серйозно, діяльно й завзято самій узятися за урядові справи, або зовсім від них відкинутись. Австрійські родичі невпинно намагались утягти її в політику, але все намарне, адже для врядування чи спів­урядування слід невідступно щодня по кілька годин читати державні папери, а королева читає знехотя. Слід слухати і обмірковувати доповіді міністрів, а в Марії Антуанетти ледача думка. Навіть просто послухати когось — уже прикрий тягар для її розвіяного розуму. «Навряд вона слухає, коли їй щось кажуть, — скаржиться до Відня посол Мерсі, — з нею майже не можна розмовляти про серйозне й вагоме, неможливо привернути її увагу до чогось значного. Жадоба втіх має над нею незбагненну владу». Коли за наполяганням її матері чи брата Мерсі стає занадто настирливий, вона в ліпшім разі прокаже, аби відчепитися: «Скажіть, що мені робити, і я зроблю», — і потім справді йде до короля. Та наступного дня через свою розхристаність знов усе забуває, її втручання далі «певних нетерплячих поривів» не йде, і зрештою Кауніц при Віденськім дворі втратив усяку надію. «Ми на Вас ніколи й ні в чому не могли покластися. Вдовольнімось принаймні тим, що з Вас, мов із затятого боржника, стягнемо те, що ще можна стягти». «Слід заспокоїтись на тому, — пише він до Мерсі, — що й на інших дворах жінки не втручаються в політику».

Та якби ж вона справді забрала руки від державного стерна! Тоді б на ній не було принаймні вини та відповідальності. Але, спонукана кодлом Поліньяк, вона завжди втручається, як тільки виникає потреба надати звільнену міністерську чи будь-яку іншу державну посаду; вона робить найзгубніше, що можна робити в політиці, — нітрохи в ній не тямлячи, всюди стромляє свого носа, бездумно, як оком змигнути, вирішує найважливіші питання, марнує свою величезну владу над королем тільки для вигоди власних фаворитів. «Коли йдеться про щось поважне, — нарікає Мерсі, — вона зразу лякається, всі її дії стають непевні; та коли на неї натисне її підступне й крутійське товариство, вона робить усе, щоб уволити його домагання». «Ніщо не зродило більшої ненависті до королеви, — зауважує міністр Сен-Прі, — ніж ці раптові втручання, несправедливі протекційні призначення». Оскільки в очах поспільства дер­жавними справами заправляла вона, а всі поставлені нею генерали, посли й міністри виявились нездалі, то вся систе­ма свавільної автократії зазнала цілковитої трощі, Францію затопила повінь господарського банкрутства, і всю провину скинули на Марію Антуанетту, яка ні про що й не здогадувалась (ах, таж вона лишень допомогла кільком чарівним