Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (07.11)

Після того як я залишила Дениса біля класу, почала рухатися в бік туалету. Я намагалася заспокоїтися, але серце не переставало битися так сильно. Я обдумувала наш діалог. Чому я так сильно боюся? Чому не можу просто підійти до нього і сказати те, що насправді відчуваю? Я вже давно не могла втекти від цього, але жити з цією напругою стало неможливо.

Коли я вийшла з туалету, він був там, чекав. Денис сидів на стіні, схрестивши руки, і дивився на мене з тим самим поглядом, як завжди — пристрасним і водночас уважним. Я не могла більше триматися.

— Я не хочу, щоб ти мене уникав, — сказала я, і навіть сама здивувалася від того, як легко ці слова вилетіли з мене. Але вони відображали все, що я відчувала всередині.

Денис підвівся і підійшов ближче, і я відчула, як між нами стає все менше і менше простору. Його погляд став ще більш інтенсивним.

— Ти вже давно не уникаєш, Віка. Я це знаю, — його голос був м'яким, але в ньому звучала та ж сама впертість, яка змушувала мене почуватися, як на краю прірви. Я не могла зрозуміти, чому я дозволяю йому так сильно впливати на себе.

Але він не чекав моєї відповіді. Він просто взяв мене за руку і потягнув до виходу з коридору. Я не чинила опору — це було, як і раніше, моє бажання, але я не знала, куди воно веде.

У голові роїлися думки, але я навіть не намагалася їх зупинити. Я дозволила йому провести мене через школу, де всі, здається, були зайняті своїми справами. Це не було ні страшно, ні радісно. Просто ми йшли разом, і це було досить.

Врешті ми опинилися в порожньому класі, де все ще відчувалася тиша після уроків. Денис закрив двері і підійшов до мене. Я відчувала, як серце знову б'ється швидше, але не через хвилювання, а через те, що ми нарешті залишалися наодинці.

Він не сказав нічого. Просто поглянув на мене і повільно, ніби вказуючи на те, що все це було дуже важливо, наблизився.

— Віка, — сказав він, і голос його був глибокий, як завжди, — чи готова ти знову бути зі мною?

Я не могла відповісти одразу. Щось всередині мене змушувало хоч і боятися, але водночас я відчувала, що це єдиний шлях, який я можу пройти.

Він доторкнувся до моїх волосся, і в цей момент я зрозуміла: я не можу більше тікати. Всі мої сумніви зникли. Тільки ми двоє і наші почуття.

Але перед тим, як я знову щось сказала, двері різко відкрилися, і хтось увірвався. Ми миттєво відсахнулися одне від одного. І я зрозуміла: щось має змінитися. Але це не буде легко.

Той момент залишив мене спантеличеною і в той же час розгубленою. Денис і я… Ми знову були близько, але чи зможемо ми зробити крок вперед, чи залишимося в тіні нашого минулого?