Читати книгу - "Андрій Лаговський"

оту потрібну для моєї совісті ілюзію, що моє трутневе існіння не є нікому активно шкідливе… або, скажемо, не є надмірно шкідливе. Коли ж я, хоч би навіть з дуже благородного обурення, заслабну і стану нездатним до нічого і зроблюся тягарем для других, то тоді вже й ілюзії в мене не може бути, бо я тоді навіч бачу, що з мене стався для світу вже активно шкідливий паразит і більш нічого…

Він знов спинився та й широко втяг в себе повітря, щоб дихнути, бо грудям стало важко. Художниця все пильно слухала, то і тепер не перебивала йому, сподіваючися, що він поведе мову ще далі. Професор хвилину помовчав, а потім тихо й смутливо казав далі:

— А втім, навіть тоді, коли я маю силу до найпильнішої праці, мене не може зовсім покинути проклята, влізлива думка про те, що життя моє, яке тече далеко од політики і суспільного руху, завсіди неодмінно мусить бути й активно шкідливим для громадянства. Громадянство страждає й стогне під ярмом деспотизму. Тому-то кожний учений або поет, що знаходить у собі силу щиро працювати при нашому деспотичному ладі, а не йде протестувати й боротися проти того ладу, він своєю совісною працею просто освячує деспотизм та й скріпляє його. Бо хоч такий учений або поет сам мовчить і тихо собі працює оддалік од світу, так його ж мовчазна праця голосно ніби кричить перед цілим світом: «Сучасний лад зовсім не поганий! Адже, дивіться, і наука, і поезія, і культурна праця он як гарно розвиваються і процвітають при сучасному ладі!» Праця пасивних учених, поетів, художників — дуже велика підпора деспотизмові проти тих, хто бореться за волю… А бути не пасивним я, слабий, не можу…

Художниця вжахнулась:

— Але ж тоді й жити страшно, коли думати так, як думаєте ви! — скрикнула вона.

— Ну, а я докінчу вашу гадку та й виразно вимовлю те, чого ви не захотіли самі вимовити, — смутно осміхаючись, одказав професор. — Ви мали б сказати: «Ну, то щоб не животіти на світі шкідливим паразитом, ти мусиш смерть собі заподіяти та й перервати своє непотрібне й шкідне існіння»… Що ж! Я й про це думав не раз. Так рука чогось не піднімається проти себе… Та й однаково: я вже сам собою помру незабаром… за два-три роки… ну, нехай за п’ять… Сам собою марний трутень із світу зникне…

Він замовк. Петрова теж мовчала й про щось задумалася. Хоч професор обвинувачував і звав трутнем здебільша тільки себе, а для неї, художниці, знаходив деякі виправдання, вона в душі не могла згодитися навіть з таким, уже необразливим для неї, формулюванням цього питання і не згоджувалася з самообвинуваченням Лаговського. Мовчки подивилася вона на бліду, хоч заразом інтересно бліду, фігуру того чоловіка, що недалечко стояв уже й од смерті, та мусив з безнадійним спокоєм вважати ціле своє перебуте життя за паразитизм. І згадувалися їй деякі його поезії, наведені в тій журнальній статті про нього, що вона недавнечко була прочитала: з тих поезій віяло на художницю тихою благородною елегійністю, і пливла з них до її артистичного серця якась ніжна жаліслива чутливість. «Ні, такі люди не паразити», — подумала собі Петрова; тільки ж вона не вимовила тієї своєї думки перед Лаговським, а лиш тихо сказала:

— Як мені вас шкода!.. Ви — такий чуткий на все… Скільки ж ви повинні мучитися!.. Завсіди аналізуєте себе там, де другий і не подумав би себе аналізувати, — ну, і завсіди страждаєте душею!..

— Ідеалізуєте! — перебив її швидко професор. — Це тільки тепер, у розмові з вами, мені стало так-о гірко! А звичайно жодних душевних мук і рефлексій у мене не буває, коли я можу працювати, себто коли я не буваю вкрай недужий. Ви не забувайте, що всяка праця, хоч і егоїстична, дає людині великий душевний спокій і вдоволення, дає вона велику насолоду й забуття. Одгородившись за лікарським наказом од усяких болячок життєвих-суспільних, од усяких темних боків життя, од усякого життєвого бруду, я — хоч і слабий і півумерлий — залюбки працюю з рана до вечора над любою мені наукою. Захочу спочити, то спочивок знаходжу собі в тім, що втішаюся поетичним письменством та музикою або сам пишу поезії. І ото ж тая поділена з естетикою моя праця, як іде далеко од життєвих скорбот, «средь сладких звуков и молитв», то дає мені, півмертвому, таку велику насолоду, таку душевну гармонію, якої запевне не має жоден із живих людей, котрі товчуться в вирі суспільного життя… Ні, ні! Хоч узагалі я маю про себе тверду свідомість, що з мене — трутень, але звичайно серед праці я про те забуваю, і душа моя зістається спокійна… Чи ви розумієте тепер мою егоїстичну психологію під той час, як я роздаю свої гроші бідним?.. Це я часто роблю… Не зовсім, може, розумієте?.. Ну, так уявіть собі таку картин: от сидів я тихо-мирно в ученому кабінеті далеко од життєвого бруду або ходив-тішився гарною природою… раював… потім вийшов на биту дорогу, де бачу живий світ; аж гульк, передо мною стає на шляху нещасливе убожество, що б’ється як риба об кригу, аби заробити дрібну копійчину на хліб насущний… А в мене гроші єсть, і тих грошей мені не треба, бо я й без них маю геть повне щастя із своєї трутневої праці; а зайвих потреб, які вимагали б видатків, у мене й немає. То я з потайним егоїзмом і кажу собі тоді: «Хоч моє щастя й одбувається коштом тих-он убогих людей, тільки ж нехай ніхто не скаже, що з мене срібролюб. З тієї душевної гармонії й рівноваги, яка мені дісталася через мою працю, я вже зовсім щасливий — ну, то ті гроші, які мені прийшли за любу для мене працю, себто за моє щастя, я оце охоче вертаю вбогому людові, що гірко робить на мене чорну роботу під той час, доки я витаю в блаженних емпіреях моєї наукової та поетичної діяльності. «Диви ж, моя совісте, — кажу собі, — адже, оддаючи цим бідакам свої гроші, я стаю тепер такий самий убогий, які вбогі — вони. Диви на це, моя совісте! Диви — і лицемірно заспокойся. Адже бідна, суспільно покривджена верства простого люду мусить собі про мене сказати, що я — трохи добріший і трохи легший трутень, ніж бувають інші трутні, — я трохи менший дармоїд, ніж інші пани…» Отак уговкуючи свою покладливу совість,