Читати книгу - "Жахослов"

– Де собака? – гукнула вона.

Вайолет помітила, що на ній були шкіряні туфлі на пласкій підошві. Ловренс не відповідав, доки жінка не опинилася за метр від нього, дивлячись упритул.

– Боюся, немає тут ніякого собаки.

– Звичайно ж, є. Не кажіть мені, що ви його не чули. – З кожною фразою її голос лунав дедалі гучніше. – Ви ж не глухий, ні?

– Це ваш собака?

– Чого б це? Ми тут всі наглядаємо один за одним. Ми не такі, як решта світу, – жінка насупила брови, даючи зрозуміти, що під «рештою світу» має на увазі і його особисто. – А тепер, будь ласка, припиніть гаяти мій час, – вела далі вона, – і скажіть, куди він подівся.

– Тут немає і не було ніякого собаки.

І коли вона набрала в груди повітря з явним наміром залементувати ще голосніше, Ловренс сказав: – Це був я.

– Годі клеїти дурня. – Вона й справді додала гучності. – Що це означає: це були ви?

– Моя спроба імітації. – І, побачивши на її обличчя нетерпіння й нерозуміння водночас, Ловренс пригостив її коротким гавкотом. – Ось так, – сказав він.

Вайолет чула винуваті нотки в його голосі, але жінка дивилася на нього так, наче бачила перед собою дикого звіра.

– Вам справді нема чим більше зайнятись, у вашому віці, окрім як грати в дурні ігри?

– Пробачте, мадам, але вам слід знати, у якому контексті це відбулося. Я…

Вона показала пальцем на плакат.

– Це теж ви?

– Не думаю, що між нами багато схожості.

– Ви чудово знаєте, про що я кажу. Ви відповідальні за пошкодження?

– Ви справді вважаєте, що я на це здатен?

– Я вважаю, що ви не здатні відповісти на просте запитання.

– Ні, я не відповідальний за пошкодження і не вірю, що ви хоч на мить вважали мене таким. А зараз у мене до вас просте запитання. Ви не могли б підказати нам, як дістатися…

– Туди, де вам саме місце? Просто розвертайтеся на 180 градусів і забирайтеся туди, звідки приїхали. – І, гордо скинувши голову, жінка пішла геть, але одразу розвернулася й додала: – І раджу вам більше не прикидатися собакою.

Коли Ловренс знов опинився на місці, смикнувши на себе пасок із такою силою, що той ослаб, Вайолет прошепотіла:

– Здається, нам не дуже раді? Може, плюнемо на все та поїдемо додому?

– Плюнути на все? – Він кліпнув на неї очима, ніби не впізнаючи. – Раніше ми нізащо б цього не зробили. Якщо я тобі набрид, то так і скажи.

– Не треба цього! Невже ти справді так про мене думаєш?

– Тоді вперед, – сказав він і, нарешті впоравшись із паском, буркнув: – Вони не сміють увсе чародійне привласнювати собі.

Звичайно ж, він висловлювався фігурально, хоча це й звучало як зарозуміла спроба заново віднайти дитячу наївність. Він викладав історію – так само, як і вона. І історія навчила їх, як люди приходять до віри в те, що магія існує насправді, а не є лише витвором зачарованої уяви. Повертаючи на вулицю Долинну, Вайолет із полегшенням завважила, що жінки-скандалістки тут немає. Але не було тут і жодного натяку на той краєвид, що шукав Ловренс, – лише черга довгих приземкуватих будинків, єдиних у своїй безликості, наче навмисно для того, щоби приховати індивідуальність господарів від чужинців. Коли вигин дороги закінчився, Вайолет побачила табличку з написом «Долинний поворот», чи принаймні тією частиною напису, що не ховалася під наклеєним плакатом, але ця дорога змусила її відхилитися від напрямку, вказаного Ловренсом. Вона вже почала поділяти його вперте бажання знайти те, що він шукав, і проїхала весь Долинний провулок, виїхавши на Долинний узвіз, з якого, у свою чергу, потрапила на Долинний проспект. Кожна табличка була частково заклеєна плакатом із зображенням загубленого собаки, і на кожному з них собачу морду було спотворено до невпізнаваності – видовище, від якого Вайолет охоплювало ірраціональне почуття провини. Вона гостро відчувала себе непроханим гостем. Але ж вона мала таке саме право користатися цими дорогами, як і будь-хто з місцевих мешканців, тим більше, що жоден із них уже не показувався. Вулиця з імовірною назвою Долинний ряд привела її на ту, що мала називатися Долинний бульвар, і жінка питала себе, чи ці назви обиралися з метою заплутати приїжджих. А тоді Ловренс нахилився вперед, гарячково стиснувши руки (на мить жінка подумала, що він молиться).

– Це має бути тут, – сказав він.

Дорога вела прямо, і будинки з того боку, що здавався йому ближчим до мети, були вдвічі вищі, ніж бунгало напроти. Мабуть, їх побудували такими, аби їхні мешканці могли насолодитися краєвидом з вікна. Менш ніж на півдорозі Ловренс сказав:

– Так, це тут.

Вона ледь встигла вимкнути двигун, як він уже вислизнув з-під паска. Рушивши за ним, Вайолет знайшла його біля необгородженого трав’янистого газону перед будинком, в який він уважно вдивлявся.

– Я впевнений, це частина стежки, – промовив він.

Повірити в це було важко. «Стежка» складалася з нерівного каменю і заросла травою настільки, що скидалася на занедбану частину галявин, крізь яку вона й пролягала. І тяглася вона від плит бруківки до масивного дерев’яного паркану за будинками. Якщо ця стежка була утворена природним шляхом, то здавалася занадто прямою, незважаючи на нерівні краї. Коли Ловренс ступив на стежку, Вайолет відчула наплив тривоги.

– Це чиясь приватна власність, – сказала вона, хоча цього було замало, аби пояснити її тривогу до кінця. – Гадаєш, нам слід це робити?

– Право проходу все одно має діяти. Вони не сміють взяти й закрити нам шлях, – сказав він і рушив уздовж стежки.

Проминувши між будинків, стежка була затиснута між парканами, що огороджували задвірки. Вони були щонайменше два метри заввишки – зокрема той, що перекривав подальший шлях після перетину стежки з вузькою вуличкою, яка тяглася позаду дворів.

– Треба лише знайти, як пробратися на той бік, – сказав Ловренс.

Але Вайолет не бачила, як це можна зробити, і він, вочевидь, не бачив теж. Він тупцяв уздовж вулички зі швидкістю, що свідчила про завзяття, аби лише повернутися, перш ніж вона встигла його наздогнати. Пройшовшись у протилежний бік вулички, він був розчарований не менше, і Вайолет бачила, як він стискає кулаки – так міцно, наче в них і пальців не було. Наступної миті він присів і підстрибнув, намагаючись зазирнути через паркан.

– Здається, я