Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розгром поляків під Копистирином
Зрозуміло, що польський патріот Ян Длугош не міг у своїй «Історії Польщі» правдиво описати бій 1432 року між поляками та русичами (українцями), де його одноплемінники втратили 12 тисяч вояків та близько 350 осіб польської шляхти. Хоча написав — визнав, «что Подольское войско превосходило численностью Поляков».
Тому звернемося до незалежного німецького джерела того часу:
«26 декабря 1432 г. орденский агент доносил вел(икому) магистру, что, по дошедшим до Свидригайла известиям, кн(язь) Федько истребил под Копыстерином до 12 000 поляков, между которыми самой шляхты до 350, и что победа приобрела для Свидригайла много новых приверженцев» [21, с. 367].
Послухаємо, як український історик описує передумови та саму Копистиринську битву:
«Неизвестно в точности, когда начался этот первый значительный натиск Польши на восточное Подолье, но по осени полякам совершенно не удалось достигнуть намеченной цели — занятия всего Подолья целиком. Полякам пришлось вести войну в мало знакомой им местности, среди крайне враждебно настроенного населения. Князь Федор,.. войско которого состояло главным образом из Русских (українців. — В.Б.), Татар и Волох, избегал решительного сражения и утомлял Поляков неожиданным нападениями и мелкой партизанской войной. Цель похода Поляков, Брацлавский замок, был сожжен по приказанию Подольского воеводы, и уже надвигалась зима, а Польское войско не имело твердого опорного пункта в среднем Побужьи. Обессиленым партизанскою войною Полякам ничего не оставалось, как возвращаться домой по обезлюдневшей и опустошенной стране, в холодное время года, с гнавшимся по пятам врагом в тылу. В конце ноября месяца мы застаем Польское войско уже у р. Морахвы, близ с. Копыстерина. Здесь предстояла переправа, которая и задержала несколько бежавшее войско. (То була маленька лісостепова річечка. — В.Б.). Кн(язь) Федор,.. мчавшийся за врагом по пятам, решил воспользоваться удобным случаем для нападения. Перешедши Морахву в другом месте, он устраивает засаду в пункте предлагаемой переправы Поляков. Последние, сделавши на скорую руку необходимые для переправы приспособления, поспешно двинулись с обозом по плотине реки. В то время, как половина Польского войска перешла на правый берег Морахвы и переправился обоз, сидевший в засаде отряд кн(язя) Федора с оглушающим криком ринулся на врага. Смятые во мгновения ока Поляки подвинулись к реке, часть их кинулась назад по плотине и льду; оставшиеся на левом берегу в свою очередь старались прийти на помощь погибающим товарищам; стоявшие на плотине возы мешали свободному передвижению, а неожиданность нападения не позволила Полякам дать врагу правильный отпор. Столкновение при таких условиях могло превратиться только в кровавою резню, кокою оно и было на самом деле. Множество народа пало с обоих сторон, часть Поляков потонула в реке и береговых топях» [21, с. 366].
Звичайно. Таку блискучу перемогу ні поляки, ні московити русичам (українцям) віддати не могли, тому писали, що князем-переможцем був Федір Несвизький. Та перший оповідач тієї битви Ян Длугош зарахувати перемогу вигаданому князю Несвизькому не міг, бо на той час були живі князі Острозькі. Тож пішов іншим шляхом: назвав князя-русича справжнім іменем — Федір Острозький, а звитягу приписав полякам, додавши ще якогось невідомого шляхтича — Кемлича. Послухаємо:
«…Подольское войско, после первого натиска считавшее Поляков уничтоженными, кинулось грабить обоз; между тем Полякам прибыл на подмогу с сотней всадников шляхтич Кемличь, отлучившийся для попаса лошадей (дело было 30 ноября); услышав шум борьбы, Кемличь с товарищами загремел в трубы и ринулся на Подолян, грабивших в это время обоз. Поляки прибодрились, сильнее наперли на врага и окружили его отовсюду: большая часть русских была истреблена, другая прогнана. За бежавшими погнался храбрый Кемличь и скоро все поле было усеяно трупами Русских (українців. — В.Б.), Татар, Волох (румунів. — В.Б.) и Бессараб (молдаванів. — В.Б.);.. Русские до того были поражены паникой, что сами отдавались в плен, но Поляки не щадили никого и убивали всех без милосердия «pro fracta fide». Такова легенда» [21, с. 367].
Можна було би в цю польську патріотичну вигадку й повірити, якби відверта брехня не випирала назовні. Справа в тому, що на Поділлі 30 листопада пасовиськ, де б могли пастися польські коні, уже не могло бути. Це говорить людина, яка народилася у тих місцях, багато років пасла худобу і прожила там (станція Дунаївці на Поділлі) більше двадцяти літ, із них вісімнадцять — підряд (1936–1954).
Слід також мати на увазі: якщо поляків у тій битві загинуло 12 тисяч осіб, а врятувалася хоча б третина війська, то мова йде про 20-тисячний контингент поляків. В той час, коли українське військо князя Федора Острозького, згідно із Яном Длугошем, «превосходило численностью Поляков». Тому в таких обставинах, які навів польський священик і хроніст, шляхтич Кемлич із своєю сотнею кавалеристів ніяк не міг змінити хід битви 40-ка тисяч людей на вузенькому просторі сільської греблі. Це не потрібно навіть доказувати сьогоднішнім польським ура-патріотам. Федір Острозький міг закрити дорогу на дамбі звичайною сотнею-другою надійних людей, яких завжди тримав під рукою. Це незаперечні аксіоми.
Що ж насправді сталося у тій битві під Копистирином у далекому 1432 році? Думаю, що, скоріше за все, шляхтич Кемлич не вигадана особа, а учасник битви і людина, яка врятувалася втечею з рештками розгромленого польського війська. Поляки, зі своїм гонором, ніяк не могли сприймати такий страшний розгром від упокорених пізніше та завойованих українців. Тому й було поширено легенду про звитягу за допомогою шляхтича Кемлича у Копистиринській битві. Певно, сам шляхтич Кемлич, а можливо, й усі рештки польського війська мали певну розмову з королем Ягайлом, який пояснив, як треба розповідати про хід битви. Мабуть, про те чули й діти Ягайла — Казимир та Владислав — майбутні королі Польщі. Тому коли Ян Длугош працював у польського короля Казимира IV вихователем його дітей, то, зрозуміло, що він знав і правду, й легенду про Копистиринську битву і, як бачимо, розповів нам легенду.
А шляхтич Кемлич навіть був обдарований королем Ягайлом. Послухаємо: «Заметим по поводу подвига Кемлича, что, как видно из одного акта 1597 г., в 1432 г. Конраду Кемличу записано было
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга», після закриття браузера.