Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Як бачимо, обидва князі, і Вітовт, і Федір, були зацікавлені утримувати Поділля за собою.

Не існує жодних достовірних джерел (окрім звичайних фальшивок), які б свідчили про відхід цих земель до рук Польщі 1394 року.

А вже з 1411-го історикам відомі чи то правителі, чи то володарі Подільської землі «…Гедигольд 1411–1423, Петро Монтигердович 1424–1425 та Ян (Іван) Довгірд 1426–1430» [45, с. 104].

Зрозуміло, що за іноземними іменами «Гедигольд… Монтигердович… Ян Довгірд» польські та російські історики свідомо приховували українське походження тих людей. Слід детально вивчити етимологію кожного чужомовного ймення, яке приписується керівникам Поділля, Волині та Галичини ХІV–ХV століть. Бо, зазвичай, за тим «іноземцем» стояв руський (український) князь чи боярин (шляхтич). У першому томі наших досліджень ми вже розповідали, як українському князю Василеві Красному накинули іноземне потрактування — Гедігольд.

Що цікаво: Герой України Роман Іваничук у своїй повісті «Черлене вино» на 9-ій сторінці досить чітко зазначив, що 1418 року «Василь Острозький та Олександр Ніс» разом із Свидригайлом помчали до Констанци на Вселенський Собор. В «Історії України в особах. Литовсько-польська доба» до тієї трійки князів додається ще й митрополит Григорій Цамблак. Послухаємо:

«Відомо, що для переговорів про… унію Вітовт відрядив на Констанцький Собор (1414–1418) литовського митрополита Григорія Цамблака» [65, с. 30].

Згаданий Вселенський Собор проходив у 1414–1418 роках у містечку Констанці, на півдні сучасної Німеччини, і був 16 (шістнадцятим) серед світових Вселенських Соборів.

Зазначимо, що Російська православна церква, а отже, й Московська держава, той Собор не визнають, тому жодного матеріалу шукати в російських (як і українських) офіційних джерелах марна справа. Хоча світові хроніки приділяють цьому зібранню значну увагу. Бо, як пишуть сучасні українські історики: «…в Констанці, по суті, вирішувалась доля православ’я у Литовській державі» [44, с. 275].

І ще:

«Невдовзі союзники (Велике Литовсько-Руське князівство і Польща. — В.Б.) отримали важливу моральну перемогу над Орденом, переконавши учасників Констанцького Собору (1414–1418 рр.), що татарська політика Вітовта узгоджується з настановами християнської церкви» [44, с. 267].

Зрозуміло, що переконувати делегатів такого поважного церковного зібрання мусили шановні, фахові люди, знані в Європі.

До таких належали:

1. Митрополит Григорій Цамблак.

2. Князь Свидригайло — молодший брат польського короля Ягайла.

3. Князь Олександр Турівський — учасник Грюнвальдської битви, один із її полководців.

4. Князь Василь Красний - нащадок першого руського короля Данила.

Та що цікаво, якщо перші три представники Великого Литовсько-Руського князівства і Польщі на Констанцькому Вселенському Соборі відомі й виступали під своїми іменами — митрополит Григорій, князь Свидригайло, то князь Василь Красний знаний на тому зібранні як Гедігольд. Отака трапилася метаморфоза. Поляки з московитами використали цей факт, аби підкинути до української історії черговий «доважок брехні».

Тому й Петро Монтигердович, що правив Поділлям у 1424–1425 роках, і Іван Довгірд (1426–1430), скоріше за все, були руськими (українськими) князями з родини Галицьких-Острозьких. На мою думку, то були сини брата Федора Острозького, які й посіли свою давню предківську землю.

Що й сполошило зайшлу на Поділля польську шляхту, яка влаштувала заколот після смерті князя Вітовта в 1430 році, скинувши рід князів Галицьких з князівського престолу в Кам’янці.

Про те, що Василь Красний був не звичайним намісником (старостою) Вітовта на Подільській землі у 1411–1423 роках, свідчить давній документ на пергаменті, датований 1421 роком. Послухаємо:

«У Варшавському Головному архіві давніх актів зберігається пергаментний документ, який датований у Червоногроді 19 травня 1421 р. Його виставлено від імені Гедигольда, який іменує себе генеральним подільським старостою, для Теодорика з Бучача, котрому силою цього документа за 20 кіп грошів записується пустка Дрогичів у Червоногродському повіті (волості) на річці Дністер…

Отже, маємо справу з єдиним на сьогодні документом, виставленим намісником князя Вітовта на території Західного Поділля. Найбільшою несподіванкою у ньому є титул Гедигольда — генеральний подільський староста! Чому він так себе назвав?..» [45, с. 104–105].

Внизу на сторінці 105 є така заувага:

«Перша згадка про старосту на Поділлі за Владислава Ягайла з використанням у титулатурі означення генеральний походить з 6 червня 1431 р.» [45, с. 105].

А на попередній сторінці є ще й така примітка:

«За інформацією, люб’язно наданою керівником першого відділу архіву, паном др. Міхалом Кулєцьким, цей документ було придбано у 1960 році з приватних рук» [45, с. 104].

Як свідчить варшавський документ, знаному Теодорику з Бучача землю у 1421 році продав особисто Гедігольд, він же князь Василь Красний. Тобто, він був власником тієї землі! Значить, існувало удільне Подільське князівство після вигнання з нього роду Коріатовичів 1394 року. Шкода тільки, що поважний український історик, зробивши, по суті, такі неординарні історичні відкриття, став плутано ліпити їх до старих московських догматів. Хоча — цілком зрозуміло, чому: пройшов школу так званої імперської московської професури.

Є ще одне свідчення фальшування історичного полотна Подільської землі у 1394–1411 роках, тобто у вигадані роки «першого володіння Поділлям короля Ягайла».

Побачивши, що Подільське удільне князівство повністю перебрав до рук рід руських (українських) князів Галицьких (Острозьких), — Василь Красний (Гедігольд), князь Петро (Петро Монтигердович), князь Іван (Іван Довгірд), — польська католицька шляхта, підбурена католицькими священиками, скоріше за все, узгодивши свої дії з королем Ягайлом, вчинила на Поділлі заколот. Тоді обманом узяли в полон молодого князя Івана Галицького (Острозького) та захопили столицю землі Кам’янець (Подільський). Це сталося 1430 року, після смерті Великого Литовсько-Руського князя Вітовта. Діяли поляки хитро й несподівано, як завжди, коли увага русичів (українців) була прикута до кончини свого правителя.

Ось як описав Юхим Сіцінський захоплення поляками столиці Поділля:

«І от, як тільки Витовт умер, польські пани із королівських придворних пробираються на Червону Русь, тут набирають польської шляхти і під проводом панів Бучацьких посуваються до Кам’янця й в листопаді з’являються в Кам’янці. Тут ще не знали про смерть Витовта. Тоді подільські (польські. — В.Б.) шляхтичі, на чолі яких, по словам Длугоша, були Кам’янецький біскуп Павел з Боянчиць, колишній кам’янецький староста Грицько Кердеєвич і звісні в пізнішій історії Поділля три брати Бучацькі — Федір, Михайло й Мужил, викликали до себе Кам’янецького намісника Довгірда (князя Івана. — В.Б.) й ув’язнили його. Литовська (українська. — В.Б.) залога не встигла опам’ятатися і попала в руки поляків.

Так Кам’янець був захоплений поляками й в його замку засіла польська залога під начальством Михайла Бучацького»