Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

— Маленька, мені дуже прикро, але пані Блайт немає, — співчутливо відповіла Розмарі. — Нині вона поїхала в Ейвонлі й вернеться через тиждень.

Вуста Фейт затремтіли.

— Тоді я можу йти додому, — скрушно зітхнула вона.

— Так… якщо не хочеш розповісти мені про свою журбу, — лагідно мовила Розмарі. — Після щирої розмови завжди легшає. Я знаю це із власного досвіду. Не певна, чи зрозумію я все так, як пані Блайт, але обіцяю тобі не сміятися.

— Ви не будете сміятися зовні… — завагалася Фейт, — але, можливо… всередині…

— Я не сміятимуся навіть подумки. Нащо мені сміятися? Ти смутна — а я ніколи не сміюся з тих, кому зле, і байдуже, що їх мучить. Тож якщо хочеш розповісти, що сталося, я радо вислухаю. Та якщо ні — я не ображуся, мила.

Фейт незмигно, допитливо поглянула у вічі панні Вест. Розмарі дивилася на неї напрочуд серйозно, і в найдальшій глибіні її очей не знати було ані іскорки сміху. Зітхнувши, дівчинка всілася поряд з новою своєю приятелькою й розповіла їй усе про Адама та його нещасливу долю.

Розмарі не засміялася й не всміхнулася. Вона розуміла… співчувала… вона була майже так само хороша, як пані Блайт. Навіть зовсім так само хороша.

— Пан Перрі — священик, але йому слід було стати різником, — мовила Фейт із гіркотою в голосі. — Йому так страшенно подобається краяти м’ясо. Він тішився, батуючи бідолашного Адама — так, наче то був звичайний півень.

— Між нами кажучи, Фейт, я й сама не люблю пана Перрі, — засміялася Розмарі, проте Фейт відчула, що сміх цей стосується саме його, а не Адама. — Та й не любила ніколи. Ми разом навчалися в школі — він теж із Глена — і вже тоді з нього був нестерпний малий чванько. Нам, дівчатам, гидко було триматися з ним за руки в танку: він мав страхітливо липкі долоні. Але мусимо пам’ятати, мила, що пан Перрі не знав, ким був для тебе Адам. Він таки вважав його звичайним півнем. Ми повинні бути справедливі навіть тоді, коли нам дуже боляче.

— Ваша правда, — визнала Фейт. — Але, панно Вест, чому всі сміються з того, що я так любила Адама? Якби то був дурний старий котисько, ніхто не дивувався би. Котові Лотті Воррен відтяло лапи снопов’язалкою, і тоді всі співчували їй. Вона ридала два дні й ніхто не сміявся, навіть Ден Різ. І всі прийшли до неї й помогли ховати кота — тільки без лап, бо їх ніде не могли відшукати. Звісно, то було жахливо — але все ж не так, як побачити, що твого друга з'їли. Та чомусь із мене всі кепкують.

— Певно, тому, що саме слово «півень» людям здасться кумедним, — замислилася Розмарі. — А от слово «курчатко» геть інакше. Нікому не смішно буде почути, що хтось любить курчатко.

— О, панно Вест, Адам був дуже гарненьким курчам. Такий золотавий м’ячик. Він підбігав і дзьобав з моєї долоні. І виріс теж дуже гарний — сніжно-білий, із розкішним загнутим хвостом, хоч Мері Ванс і казала, що той закороткий. Він знав своє ім’я й завжди приходив, коли я його кликала — дуже розумний півник. Тітка Марта не мала права різати його. Він був мій. Це ж було нечесно, так, панно Вест?

— Нечесно, — рішуче притакнула Розмарі. — Анітрохи. У мене в дитинстві була улюблена курочка. Така гарненька — строката, золотаво-брунатна. Я любила її так само, як будь-кого з інших домашніх тваринок. Вона померла від старості — мама не захотіла різати мою улюбленицю.

— Якби моя мама була жива, то не дозволила б тітці Марті зарізати Адама, — зітхнула Фейт. — І тато не дозволив би, якби лиш був удома й знав про це. Я впевнена, що не дозволив би.

— Я теж упевнена, — мовила Розмарі. Обличчя її спалахнуло, виказавши все, що відчувала вона в цю мить, але Фейт нічого не помітила.

— А то було дуже нечемно — не сказати панові Перрі про фалди? — стривожено запитала вона.

— О, страшенно нечемно, — відповіла Розмарі із пустотливими бісиками в очах. — Але я повелася б так само — нічого не сказала би й нітрохи не посоромилася б цього.

— Уна вважає, що я повинна була сказати йому, бо він пастор.

— Люба, якщо пастор поводиться не як джентльмен, ми не мусимо шанувати фалди його сурдута. Я знаю, мені приємно було би побачити, як горять фалди Джиммі Перрі. То вочевидь виглядало дуже кумедно.

Обидві засміялися, а потім Фейт знову легенько зітхнула.

— Так чи так, Адам загинув, і я більше ніколи ні до кого не прив’яжуся.

— Не кажи так, мила. Ми дуже багато втрачаємо в житті, коли не любимо. Що більше ми любимо, то багатше життя — навіть коли то любов до малої тваринки чи пташки. Ти не хотіла б мати канарку, Фейт — малесеньку золотаву канарку? Якщо хочеш, я тобі подарую — у нас удома їх дві.

— О, я дуже хочу! — вигукнула Фейт. — Я люблю птахів. Але… раптом кіт тітки Марти з’їсть її? А це так боляче — коли твоїх друзів з’їдають. Більше я цього не витримаю.

— Якщо ти повісиш клітку якнайдалі від стіни, кіт її не дістане. Я розповім тобі, як доглядати канарку і, коли наступного разу прийду в Інглсайд, лишу її там для тебе.

«Гленські плетухи матимуть собі поживу, — думала Розмарі, — та мені байдуже. Я хочу втішити це бідолашне серденько».

І Фейт утішилася. Так добре було віднайти співчуття й розуміння. Вони з Розмарі сиділи на поваленій сосні, доки у видолинок прокралися сутінки й понад сірим кленовим гаєм зійшла вечірня зоря. Фейт виповіла Розмарі всю свою невеличку історію, усі свої мрії, усе про те, що вона любить і чого не зносить, про життя в пасторськім домі, про шкільні здобутки й невдачі. Прощаючись, вони вже були вірними друзями.

Увечері за столом пан Мередіт, як завжди, витав у хмарах, аж раптом вимовлене ім’я привернуло його увагу й пробудило до дійсності. Фейт розповідала Уні про свою зустріч із Розмарі Вест.

— Вона дуже добра й хороша, — мовила Фейт. — Так само, як пані Блайт, але зовсім інакша. Мені хотілося обійняти її. І вона пригорнула мене — дуже лагідно й затишно. А ще назвала мене «мила». Мене аж трепет охопив! Я відчувала, що можу розповісти їй усе.

— Отже, тобі, Фейт, сподобалася панна Вест? — доволі дивним тоном запитав пан Мередіт.