Читати книгу - "Новендіалія"

Нарешті Велько завів машину, і Лука з полегшенням стрибнув досередини, ховаючись від посмиків вітру та примруженого погляду Домбровича, який, очевидячки, намагався згадати, де ж це він його бачив. Тлумачити його здогади в хлопця не було нині жодного бажання.

Втім, химерний водій-архіваріус теж не навіював душевного спокою. Як от з таким працювати, коли він лише й чекає, аби ошелешити товариша як не згадкою про некрофілію, так повідомленням про кар’єрні перспективи в якості трунаря? Велько, ніби здогадуючись про потерпання колеги, метнув на нього глузливий погляд.

— І чого ти набурмосився? — доброзичливо поцікавився він. — Ти ж правди хотів нібито? Ось і маєш її — живу й нефільтровану…

Лука пирхнув.

— А для туристів ви її, значить, фільтруєте?

— Ну звісно, — заусміхався Велько, — фільтруємо, дистилюємо, додаємо барвників та приварків. А ти думав? Тонка штука — турист… дай йому правди, і, швидше за все, його просто знудить…

— Ага… — зітхнув Лука. — А на мені ви, значить, відпрацьовуєте рецептуру… Ну гаразд, то що там далі? Ви кажете — трунарі? А я ж, грішним ділом, гадав, що ми звемося Нічним Магістратом…

Велько усміхнувся, спрямовуючи «підводу» на порожній о цій порі міст, під яким сонно спливала чорна струмина річки.

— Magistrate nocturni, — кивнув він, — «Нічні власті»… Це були такі корисні люди, які, за латинським звичаєм, відповідали за спокій та безпеку о нічній порі. Про це якось не випадало базікати, але одним з обов’язків цієї установи було давати раду мерцям, які б надумали швендяти нічними вулицями. Набирали для цього професійних трунарів-лібітінаріїв, які мали фаховий підхід до клієнта… Лібітіна, пам’ятаєш, богиня смерті й похорон? Ну так от… Але з часом основні повноваження магістрату відійшли до міської варти, гвардії чи, там, поліції… Лишилося тільки те, що не міг виконати ніхто інший: впокоювати неживих.

Теззі зітхнув начебто навіть сумовито.

— Дехто з колег нехтує нашою славною історією, вважаючи себе чимось на зразок поліціянта. Воно, може, й простіше так; проте це перешкоджає формуванню здорової фахової гідності, і звідти всі наші сумніви й потерпання. Не віриш — на Мар’яна глянь: мучиться хлопчина, а давно вже міг би й заспокоїтись. Так що, вважай, проводжу з тобою профілактичну бесіду, аби потім Морі менше мороки.

Лука гмукнув. Йому стрельнуло, що, нехай навіть правду подають йому «з барвниками та приварками», але є в тому певна здорова логіка. Краще вже прийняти на віру щось бридке і тоскне, аніж тицятися в нього щоразу, чекаючи від роботи невідь-яких веселощів.

За вікном блимнули знайомі обриси лікарні.

— Гадаю, Мора попередила, кого слід, — мовив Велько. — Так що нас зустрінуть. Але знаєш, що… давай-но складемо Ювену компанію. Раз уже в нас видався такий профілактичний виїзд.

— А що з ним таке? — поцікавився Лука.

Архіваріус потер губи зігнутим пальцем, мовби вагаючись, як би його краще відповісти.

— Не подобається він мені останнім часом. П’є на роботі… Ну загалом-то, хто без гріха… Але він навіть перестав просити когось собі на зміну, і я не вірю, що це від доброго життя.

Ювен і дійсно виглядав дивно — не так щоби пригніченим, але відстороненим гранично; зустрівши колег, він навіть не привітався. Лише дізнавшись, що йому мають намір скласти компанію, блимнув, мовби фокусуючи погляд.

— Навіщо?

— Та оце… хочу інтернові одну теорію проілюструвати, — зиркнувши на Луку, зімпровізував архіваріус.

Ювен позіхнув.

— Ці ще твої теорії, Теззі… То в тебе стіни говорять, то брами здвигаються… Може, доста вже, ні?

— Брами? Стіни? — спитав Лука. — Як то?

Велько роззирнувся, відзначивши, що медсестра на реєстратурі звела на них зацікавлений погляд. Це була якась інакша дама, молодша, аніж та, котру Лука бачив раніше, ще й доволі симпатична.

— А ходімте нагору, — запропонував Велько. — Ти ж не заперечуєш, Ювене?

Той знизав плечима, та раптом усміхнувся рвучко і вклонився, немов царедворець, вказуючи дорогу. Кинувши останній погляд на гарненьку даму при вході, Лука подався за старшими колегами.

В «голуб’ятні», як і той раз, панувала сутінь та ледь чутний шелех дихання тутешніх мешканців. Теззі спинився на порозі між передпокоєм та великою залою, затримався там на мить, роздивляючись візерунок тіней від фігурних граток, тоді жестом зазвав Луку до себе.

— Продовжуючи розмову, — стиха мовив він. — Чому, на твою думку, ми звемо це місце «голуб’ятнею»?

Лука незатишно смикнув плечима.

— Ну, бо напхано їх тут, наче пташок під стріхою…

— І це теж, — поволі мовив Велько, — але «голуб’ятня» передусім, це — дослівний переклад давнього терміна columbarium. Це тобі нічого не нагадує?

— А… то це теж із вашого «трунарського» жаргону? — здогадався Лука.

Велько радісно кивнув.

— Ну. Колумбарій, такий собі багатомісний склеп. Тямиш?

— Ве-есело… — протягнув Лука.

— Та не зважай на нього, — порадив Ювен, порпаючись у присадкуватій залізній шафці. — Велько ж у нас — старший по небилицях… Пити будете?

— А що є? — безтурботно поцікавився «старший по небилицях».

— Ну… марганцівка, зеленка, йод… — теленькаючи скельцями, повідомив господар.

— Здається, не до вибору тут, — комічно зітхнув архіваріус. — Давай зеленки!

Лука труснув головою, наче відганяючи ману, та приєднався до колег, що влаштувалися вже довкіл малесенького столика, освітленого лампою-моргавкою. Хлопцеві сідала не лишилося, тож довелося вмоститися просто на лікарняну шафку — бодай вона не хиталася, як Вельків кульгавий стілець.

У склянці, яка дивним чином нагадувала пробірку, справді виявилася підозріло зелена рідина. Лука нюхнув її вміст — і ледь не закашлявся.

— Добра, еге ж? — гордовито спитав господар, — Справжня зеленка, а не якась там дешева закалатанка!

Велько пирснув, спостерігши Луччину ошелешену міну.

— Та пий, дурню. Це абсент. А Ювен у нас — найкращий учень «старшого по небилицях».

Сторожа колумбарію та сторожа крипти, перезирнувшись, зареготали. Лука надпив частунку — а нічогенька зеленка!

— Ну то… — відсміявшись, мовив Ювен, — що в тебе була за теорія?

— Гмм… — Велько покатав пробірку межи долонями, гарячково метикуючи. — А от говорили ми якраз про твої тут обов’язки. Чи усвідомлюєш ти, що в твоїй особі втілилася тисячолітня традиція?

— Яка з них? — байдуже спитав Ювен, розглядаючи вміст своєї склянки.

— Та ж «сидіння при мерці», — пояснив архіваріус.

— А-а-а… — відказав сторожа. — Ця традиція.

Лука мимохіть зацікавився.

— А для чого вона? Ну, окрім як, хіба, для передчасної сивини…

— От-от, для чого? — підхопив сторожа. — Завжди хотів знати.

Велько зітхнув.

— Невігластво й недбалість… — буркнув він. — Все як завжди. Ну то слухайте. За часів наших славних предків спостереження за мертвим тілом було цілком обґрунтованим: тодішні лікарі не