Читати книгу - "Купеля"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Я не можу їх дістати, але обов’язково куплю квиток, — сказав він, ледь стримуючи себе.
У цей час тролейбус зупинився і зробив спробу відчинити двері, які Стась підпирав своєю спиною. Він був певен, що двері притиснуті намертво, але якийсь величезний, рудий, схожий на гігантську волосату горилу, чолов’яга силою м’язів своїх лапищ розщепив дверцята й втиснувся позаду Стася. Хлопцеві здалося, що зараз затріщать усі його кісточки, але цього не сталося. Горила підняв руку вгору та взявся за поручні. Стало трохи більше вільного місця, але з-під волохатих пахв рудого почало тхнути потом, незважаючи на те, що чоловік був одягнений у теплу курточку. Стась добре чув неприємний запах, бо його ніс опинився там, де була пахва рудого чоловіка. Хлопець хотів відвернутися, щоб не чути цього смороду, але горила загримів:
— Чому, молокососе, скрутився?
— Тісно, — ледь вичавив із себе Стась.
— Так на таксі їдь. Диви, яка цяця!
— Він іще й не хоче платити за проїзд, — підпряглася контролер, відчувши підтримку з боку рудого. — Зараз, пасажири, — заявила вона голосно, щоб усі чули, — зупинимося та будемо стояти доти, доки цей хлопець не оплатить проїзд.
Пасажири відреагували в один момент. Усі обурено загули, мов бджоли у вулику, бо кожен поспішав на роботу.
— Чого ви кричите? — Стась спробував виправдатися. — Я просто не можу дістатися рукою до кишені.
— Васю! — закричала контролер так, ніби в неї в горлі був умонтований рупор. — Зупиняй! Є пасажир на висадку!
— Яку висадку? Мені потрібно… — почав Стась, але не встиг закінчити, як двері розчинилися й руда горила із силою виштовхнула його на вулицю.
— Ідіоти! — вилаявся Стась. — Бидло!
Довелося чекати іншого тролейбуса, але в нього теж не можна було втиснутися. Лише в наступному було трохи менше люду, тож Стасеві вдалося пройти по салону.
— Ох, — зітхнув він із полегшенням.
— Що, синку? Затісно? — співчутливо запитав сивоголовий дідусь із хитрими очима.
— Чи завжди в тролейбусах така тіснява? — запитав Стась замість відповіді.
— Так ти не місцевий? — усміхнувся старий. — Одразу видно, бо наші люди знають, як їздити в міському транспорті. А що вдієш? Тролейбусів мало, вони майже всі старі, розсипаються на ходу, а на роботу людям треба їхати щодня, — розповідав балакучий дідусь. — У кожного то сім’я, то діти, то батьки. А як же ще? І студенти їдуть вранці, і мами діточок в дитсадок везуть, школярі до своїх ліцеїв їдуть — усім потрібно швидко та зараз. На старих дивляться, як на вовкунів: чого, мовляв, хоча б вам не сидіти вдома. А в нас теж свої справи. Мені ось, наприклад, треба аналізи здати, так я другий день їх везу. І знаєш чому? Бо вчора зібрав вранішню сечу та повіз її в скляній баночці. І що ж вийшло? Мені в тролейбусі розбили банку, і вона геть уся витекла! А де ж я їм іще візьму вранішню? Довелося збирати сьогодні по-новому. Але я вже став розумніший. Пішов до аптеки, купив пластикового контейнера для забору сечі…
— Бувайте, — кивнув Стась старому, бо була вже його зупинка. Хоч і надокучливий старий, але принаймні дорога здалася коротшою.
У метро було теж не легше. А в маршрутці, у якій за всіма правилами пасажири мали сидіти, довелося стояти, пригнувши голову, бо салон був надто низький для зросту Стася.
Він спізнився на урочистості з приводу початку нового навчального року та на першу пару. Білосніжна сорочка була геть уся пом’ята, а на спині брудні двері тролейбуса залишили вертикальну смужку.
День був зіпсований, настрій — теж. Увечері Стась вирішив піти до Льошки. У нього була своя автівка, тож хлопець сподівався, що той зможе його підвозити до інституту хоча б деякий час. «Доки батько перебіситься», — подумав Стась.
— А на бензин даси? — запитав Льошка, всідаючись зручніше перед великим пласким телевізором на стіні та дістаючи пачку улюблених чіпсів.
Він з особливим задоволенням запустив пальці в пачку та, вкинувши до рота кілька штук, голосно ними захрумав.
— На бензин? — іронічно усміхнувся Стась. — На бензин, друже, не маю грошей.
— Облиш!
— Дивись. — Стась вивернув кишені. — Порожньо!
— То візьми в предків. У чому проблема?
— Старий мій сказився.
— Загуляв?
— Ні. Ще не перебісився за автівку.
— Овва! Це на нього не схоже. Він завжди був до тебе поблажливий. Що на нього найшло?
— Мені байдуже, але зараз у мене грошова криза. Тож виручай.
— Ти зовсім на мілині?
— Як бачиш. Дав мені п’ятдесят баксів на жрання — і все. Я так прикинув, що надовго не вистачить.
— Мої предки зараз за кордоном. — Льошка дістав чіпси, надув пакетик, затиснув його та різко вдарив рукою. Пакет голосно луснув. — Не так уже й багато мені залишили на півроку. Але для тебе як для ліпшого друга в мене баксів сто знайдеться.
Льошка неохоче піднявся, пішов в іншу кімнату. Повернувшись, подав гроші Стасеві.
— Бери. Коли зможеш, віддаси.
Стасю було неприємно чути таке від близького друга. Йому дуже кортіло кинути Льошці в пику трикляті «зелені» та крикнути: «Удавися ними!», але він згадав про сьогоднішні пригоди в міському транспорті та стримав себе.
— Віддам, — кинув він, засовуючи гроші в кишеню джинсів. — Так що? Мені можна розраховувати на твою тачку?
— Вибач, — сказав Льошка та втупився в екран телевізора. — Я й так стирчу в заторах по півгодини. Ти їдеш на східні квартали, а мені — у протилежний бік. Якби…
— Добре. Проїхали, — сказав Стась.
Йому так хотілося дорікнути Льошці, який цілий місяць у селі жив, жер, пив за його кошт, але промовчав. Хто знає, яка муха вкусила батька? Можливо, грошовий карантин затягнеться надовго, тож доведеться ще раз звернутися до друга по матеріальну допомогу.
Наступного дня Стась знову спробував утиснутися до вщент забитого людьми тролейбуса, але плюнув на все й піймав таксі.
Зазвичай хлопець не ходив до студентської їдальні при інституті. Ресторан розташовувався поруч. Треба було лише перейти дорогу, щоб потрапити в затишне місце, де тобі прислуговують симпатичні дівчата в коротеньких спідничках. Стась не звик рахувати гроші, бо для цього не було потреби. Батько завжди радив добре харчуватися й не шкодувати на їжу грошей. Стась так і робив. Він замовляв екзотичні страви, звик залишати щедрі чайові.
Сьогодні пообідав та із здивуванням подивився на рахунок. Він навіть не помічав, що в цьому закладі все таке дороге. Стась поклав гроші на стіл, але офіціантка не поспішала йти.
— Щось не так? — запитав він.
— Ні. — Дівчина чарівно усміхнулася.
Стась зрозумів, що та чекає на чайові, але йому
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Купеля», після закриття браузера.