Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

Зернят усіх ти, Міловице, ніколи не продавала, а лишала «на той раз». Зате пляшки з горілкою продавала всі…

«Стій у кущах тихесенько, – повчала ти маленьку Федосю. – Щоб ніхто тебе не побачив! А як наторгуємо багато грошей, то я куплю тобі пряника або цукерку».

А ще, Міловице, ви жили з городу. Сіяли гарбузи й на осінь варили з м’якушу кашу, а гарбузове біле насіння сушили на припіку й несли продавати на базар.

Продавала ти, Міловице, ще й мак, часник і цибулю, по весні моркву, огірки – все, що люди в тебе купували. А сама з дітьми найчастіше їла пісну картоплю й сірий кулешик.

Часто твої, Міловице, діти бігали гратися до тітки своєї Олександри, бо там було трішки багатше, ніж вдома. Найдужче любила Олександрину піч Федося. Олександра була їй за хрещену матір, то й наливала похресниці повну кружку теплого молока.

Федося вже й знала, коли йшла з череди тітчина корова, і виглядала її на березі коло руди. А тоді, Міловице, бігла твоя Федося слідом за коровою аж до своєї хрещеної, ставала коло хатніх дверей і мовчки дивилася. І Олександра, побачивши Федосю, брала з мисника велику солдатську кружку, наливала з дійниці молока, різала скибку свіжого хліба і годувала похресницю.

Або ще любила твоя Федося, Міловице, сидіти у хрещеної своєї на теплій печі. Бо на припічку в Олександри сушилося гарбузове насіння, й хрещена дозволяла брати його стільки, скільки дитина хотіла.

І вдома у Федосі теж були білі зернята, але вона знала, що їх брати не можна, бо то мама приготувала до продажу. Зате в хрещеної наїдалася Федося гарбузового насіння, ще й несла у кишені додому, для своїх братів і сестер та для мами…

* * *

Якось прийшла до тебе, Міловице, сестра Тетяна, й побачила вашу страшну нужду й бідність, і пообіцяла для дітей дати теличку.

Взяла ти, Міловице, другого ж дня під полу пляшку горілки, та й пішла до Тетяни, і привела додому на мотузочку з собою маленьке теля, і завела його до хати. Як же ту «корову» виглядали діти!

Маленька Федося аж стрибала від радості, і тільки ти увійшла в двері, а вона вже й кинулась до теляти.

«О! Корова! – кричала радісно Федося. – Давайте будемо її доїти!»

А тоді заглянула на живіт – і не побачила дійок…

Пам’ятаєш, Федося облапала теля з усіх боків і задирала йому ноги, а ви з малої сміялися?

«Мамо! Ну де ж те молоко?!» – не могла заспокоїтися Федося, бо не такої корови вона чекала.

«От виросте теличка, а з неї зробиться корова, тоді й буде молоко», – заспокоювала ти дитину, Міловице.

А потім тобі, Міловице, жити стало трохи краще; у колгоспі на зароблене почали давати хліб, а з телички от-от мала бути корова. Та ще й невеликі гроші за «гарбузові зернята» тепер лежали за образом, і ти, Міловице, вже не боялася вмерти з дітьми від голоду.

Але тільки ти почала дякувати у вечірніх молитвах Богові за полегшення, як причепилася інша біда: почали до твоєї, Міловице, хати ночами приходити з колгоспного правління дядьки. Сідали вони в хаті за столом і вимагали, щоб ти, Міловице, підписала бумаги на державну позику.

І ти, Міловице, мусила подовгу сидіти з ними, тихенько плакати й дивитися на свої порепані руки.

«Коли ж я ті гроші позичені відроблю?» – казала ти до дядьків. Але ніхто тебе не хотів слухати. Ти плакала, а вони сиділи й чекали. А тоді починали курити у хаті й погрожувати розправою…

«Я ж – солдатська вдова, живу сама-самісінька, з малими дітьми, і помогти мені немає кому! – молилася ти до здирників, щоб відчепилися. – Чоловік мій, батько дітей, загинув на фронті, ви ж бачите, яка кругом мене бідність».

Але державні дядьки все приходили, і все тільки поночі. Вони сиділи, палили свої папіроси й світили до ранку світло. І ти, втомлена цілоденною роботою, і діти твої, Міловице, не могли спати, а вони не йшли, аж поки ти не згодишся позичити державі гроші…

І як ти никла, сонна, головою на стіл, то кричали голосно здирники на всю хату: «Розписуйся!» – і стукали кулаком по столу або ж об стіни, гупали ногами, реготіли і погрожували тобі судом…

І плакали, Міловице, розбуджені й налякані твої діти… А ти вже хотіла тільки одного – щоб кати твої швидше йшли геть і могла б ти нарешті спокійно відпочити. Щоб перестали ходити й мучити вони тебе, ти, Міловице, на бумагах розписувалася, бо й заступитися за тебе не було кому.

«Ти, Міловице, не плач, – отримавши нарешті твій підпис, вдоволено говорили дядьки. – Держава тобі усе віддасть назад, і як не зараз, не зразу, то, може, колись пізніше, але віддасть!»

«Віддасть. Як моєму батькові Тимкове золото», – думала ти, Міловице, але мовчала, бо за своє життя вже звикла була терпіти.

Дядьки йшли геть, і ти, Міловице, раділа з того, що могла бодай трохи відпочити, бо скоро все починалося спочатку.

«То ти ж солдатська вдова!» – якось спробувала підбурити тебе, Міловице, до супротиву Олександра.

«Ну то допоможи мені! Заступись», – ти просила.

Але Олександра тільки опускала очі й переводила мову на щось друге, бо в усіх тоді були свої клопоти і страхи…

Якось пішла ти, Міловице, за порадою у контору до рахівника, був він твоєї матері рідний брат, твій дядько.

«Я тобі от що скажу, Міловице, – тихенько сказав він, оглядаючись на зачинені двері. – Ти й не повинна ні на яку позику підписуватися, це – незаконно! Це ще й тобі на дітей повинна держава платити гроші. Але… ти нічого не доб’єшся. То й не ходи нікуди і краще собі мовчи, бо тільки зробиш гірше. Що ти доб’єшся сама? Таких, як ти, Міловице, он півсела, і всі мовчать».

І знову, Міловице, обв’язувала ти Федосю холодними пляшками, і йшли ви поночі на гріх – продавати горілку…

Минули роки …

Про Тимка, єдиного твого, Міловице, брата, довго не було нічого чути. Як поїхав він парубком в Америку – то як у воду впав. І даремно збирала твоя мати Горпина для Тимка гроші.

Єдиного листа від Тимка отримали ви аж після війни. Чи то Тимко раніше не писав, чи, може, листи в Україну, в село, не доходили.

Листа того знов усі перечитували по черзі, і