Читати книгу - "Смерть Верґілія"

в ньому, терзаючи душу його таким соромом, таким гострим болем, що лишалася рада тільки одна, прийнятна і бажана, а саме: самому себе приректи на загасання і смерть; нехай так, але те, що тепер опанувало його, було щось інше, ніж сором, щось більше було, ніж сором: хто тверезо озирається на своє життя й усвідомлює, що кожен крок на шляху його хибному був необхідний і неминучий, ба більше, навіть природний і зрозумілий, що доля й боги судили йому шлях вивертів і поворотів, що через це він і тупцює на місці, не годен ступити і кроку, хоч як прагне вперед, тупцює, заблукавши у нетрищах образів, звуків, мови і слів, що він з веління долі заплутався в галуззі всередині і зовні, що на своєму шляху без поводиря він, з веління долі й богів, зоставсь без надії натрапити на злотосяйну віть у нетрищах своєї в’язниці, — хто це усвідомив, хто це усвідомлює, того ще дужче діймає сором, того діймає жах, бо він усвідомлює, що для небожителів усе на світі діється рівночасно, що саме тому воля Юпітера й долі веління злилися водно, у страшній своїй рівночасності являючись усьому земному непорушною єдністю провини й покари. О, доброчесний лиш той, кому доля судила сповняти обов’язок єднання і допомоги, й лиш на того укаже Юпітер, щоб вивела доля із нетрищ його, та якщо доля й Юпітер спільною волею забороняють сповняти обов’язок, то неспроможність і небажання допомагати для них означають те саме, і карають вони за одне і за друге безпомічністю: поет неспроможний і не бажає допомагати, безпомічний він серед людської спільноти; бранець мистецтва, він спільноти цурається, поводиря він не має й, геть усіма покинутий, і сам неспроможний повести, та як надумає спротив чинити, як, попри все, надумає поміч нести і будити у присмерках, щоб нагадати про клятву й до спільноти вернутись, то це його прагнення (о, щоб він з ганьбою і жахом відчув це — саме для цього ту трійцю до нього і послано!) приречене заздалегідь; його допомога позірна була б, позірне було б і його пізнання, і якби люди взагалі й прийняли їх, то та допомога й пізнання завше несли б їм лише біду і зводили б їх з пуття, замість вести шляхом істини і спасіння нести. Так, і ось наслідок: хто нічого в житті не пізнав, той з пізнанням іде до тих, хто пізнання прийняти не хоче; віршомаз у німих будить потяг до мови; той, хто забув про обов’язок, закликає сповняти обов’язок тих, хто обов’язку і не сповідує; шкандибайло вчить рівно ходити кульгавих.

І ось він знов усіма покинутий, на поталу покинутий знов усіма покинутого світу, о, жодна рука вже його не підтримує, нема уже поряд нічого, що захистило б його і піднесло дух; його полишили напризволяще, й він, перехилившись через підвіконня, безживно вчепившись у запилену гарячу безживність цегли й гостро відчуваючи під нігтями розпечений пил цієї первісної глини, вчепившись у заціпенілу первісну тлінність, — він чув у кам’янисто-спекотній, застиглій нічній німотності німе хихотіння, чув у всьому цьому німоту скоєного клятвопорушення, заскніле німування своєї усвідомленої провини, мови позбавленої, пізнання позбавленої, позбавленої пам’яти, німування довселенського хаосу й невблаганно-жорстокого наближення його смерти, беззастережність якої не потребує ані відродження, ані відновлення світобудови, бо свій прихід смерть наперед визначає, і в ньому немає нічого божественного; о, жодне інше створіння не смертне так беззастережно і так небожественно, як людина, бо жодне інше не може стати таким клятвопорушником, як людина, і що нижче вона опускається, то більшою мірою стає вона смертною, а найбільший клятвопорушник і смертник найбільший — той, чия нога від землі відвикла й торкається лише бруківки, людина, яка вже не сіє й не жне, для якої ніщо вже не чиниться з волі зірок, якій не співають уже ані ліс, ані ниви зелені; далебі, ніщо і ніхто не смертний такою мірою, як міський простолюд, який сновигає, кишить і копошиться на вулицях і в безперервному вештанні вже забув, як треба ходити, простолюд, якому закони уже не писані і який не пише їх сам, це стадо, що, втративши мудрість колишню, знов розбрелося і, до пізнання байдуже, обернулося на худобу, навіть на щось іще гірше, аніж на худобу, стадо, на ласку випадку полишене й приречене врешті на випадкове згасання, позбавлене пам’яті, надії позбавлене, безсмертя позбавлене; те саме судилося й самому йому разом із тим розпорошеним стадом — йому, простолюдного стада частинці, і доля тягар цей на плечі його невблаганно і неминуче звалила. Простори страху він уже перейшов, та лише задля того, щоб із жахом побачити, як низько упав він, що опустився вже до простолюдного натовпу, опустився до поверховости, яка постає перепоною на шляху до глибин. Чи це падіння триватиме й далі, чи має тривати воно і далі? Від поверховости до поверховости, й так аж до останньої — аж до ніщоти стеменної? До забуття останнього? Плутонова брама завше розчахнута, неминуче падіння, з якого нема вороття, і в дурманнім чаду падіння людині так увижається, ніби вона падає вгору, ввижається поти, поки там, де безчасся небесного дійства раптово постає рівночасністю і спітканням у стихії земній, — поки вона на межі цій часів зустріне позбавленого божественности бога, який наздогнав її і перегнав, і бог цей, сміхом правічним увитий і перевитий, також падає вниз, і обоє вони, зарівно приречені на протвереження і самозречення, приречені обоє на жах, який у своєму заскніло-упертому соромі хоч і сміється ще, та воднораз уже й передчуває прийдешній, ще жахливіший жах і намагається реготом прогнати його. До жаху ще відвертішого, сорому іще відвертішого, викриття ще відвертішого вела його доля, вела оця подорож, вело це падіння, вело все до нової згуби і самозгуби, тяжчої, аніж усі попередні, до нового усамітнення, що мало перевершити будь-яку колишню самотність, самотність усіх ночей, усю світову самотність, де не лишилося не тільки нічого живого, але і нічого мертвого; і миті цієї раптово оголилась порожня поверховість невпокореного буття, і в недосяжності внутрішніх і зовнішніх сфер ніч, хоч вона ще й незмінно сіяла на всім небосхилі своєї сутемряви, розтанула в оте Ніде, яке із йому притаманною схильністю до випадковости робить зайвим і пізнання, й знання, прирікаючи їх на непотрібність. Зникли і спогади, зникла й надія, зникли, безсилі перед всевладдям невпокореної випадковости, адже в усьому являла себе саме вона, випадковість, неодмінна причина краху у творенні, і це вона,