Читати книгу - "Заклятий козак"

Податків їм до корони польської не давати.

Україна по обох боках Дніпра ні під чиєю властию не має бути, тілько під управою самого гетьмана.

Король, по свідоцтву гетьманському, повинен козаків нобілітувати, і для того мав би гетьман всі сто людей, гідних шляхетства.

Коронним військам в Україні не вільно консистувати, хіба в потребі, і то гетьман малоруський ними командував би»…

Поки читались ті «пакти», Виговський, стоячи супроти Сірка і Юрася, мов кіт за горобцями, слідив очима за запорожцями. Він бачив, як вони переглядались, здвигали плечима, а деякі вже й бубоніли сердито. А як почули вони про те «нобілітованє» козаків у шляхту, то загорілись як порох.

- Нас у шляхту! Не діждете!.. Себто щук у вершу…

- Се щоб на нас люди пальцями показували, як на мічених поросят.

- Нобілітуйте мого Рябка!

- Зробіть шляхтянкою попову сучку!

- К нечистій матері сего дяка з «патлами»…

- Не з «патлами», а з «пактами»…

- Чхать я хотів на його «пакта»!.. Ох - ускочив на голубу китайку, як попів цуцик на дзвіницю, та й гавка на козаків!

А з голубої китайки Судима не переставав «гавкати»: «Козацькому же війську по волостям королівським, духовним і сенаторським консистувати вільно.

Гетьману українському монету бити на оплату свого війська у всякій потребі.»

- І монету бити, і ляхів бити, і зрадників бити! - так крикнув Макогін «козарлюга», що Сулима трохи не впустив з рук свої «пакти», а у Виговського щоки мов крейдою покрились.

- Геть з козацького амбону, непроханий паламарю!.. По потилиці його! - кричали другі.

А Сулима, червоний як печений рак, читав: «Корони польської панам козаків на раду покликати і старатися отворити хід водний до Чорного моря»…

- Годі! Годі, в нас вуха не польські!

- А щоб вам позакладало! - огризнувся Сулима.

- Геть же з китайки, лядський попихачу! По шиї його!

Усе радне поле застогнало стогоном. Галас і метушня настали такі, що нічого було й думати дочитати «пакта».

- У вогонь проклятущу бумагу!

- Геть з китайки, нобілітований перевертню, шляхетський лаполизе!

- Зась, хлопи!.. Щоб вам заціпило! - огризнувся знов Сулима.

- Га! Хлопи! Вже й тепер ми хлопи! - аж захрипів Васюта «козарлюга», хапаючись за шаблю. - Так от же тобі на!

І він з усієї сили рубнув по білястій «нобілітованій» голові. Сулима впав, і на голубу китайку ринула як з джерела «нобілітована» крівця шляхетного Українця.

Запорожці мов збожеволіли і кинулись на виговців.

- У пень рубайте перекинчиків!

- Січіть шаблюками до ноги крамарів, що продали ляхам святий Київ.

- Ось вам за Київ! Ось вам за печерських угодників!

Де був козацький круг, там лежали мертві. Виговців мов вітром здуло і сам Виговський десь у ката провалився. Деякі були кинулись навздогін до Чигирина, щоби «дістати самого».

- Годі, дггки, проливати хрещену крівцю, годі! - крикнув Сірко. - А христопродавець і сам пропаде, як собака на ярмарку.

Він сів на коня і повернув до табору. За ним Юрась і друга старшина.

- Геть від сего нечистого місця, - оглянувсь Сірко на вбитих виговців. Сурмачі-дітки, трубіть до ради, до військового кола.

Сурми засурмили, і запорожці й другі козаки становились у лави.

- А де ж Чигиринці? - оглядались деякі козаки.

- Еге! Побігли в лози пасти кози, - кинув Макогін.

- І добре: баба з воза - кобилі легше.

- Авжеж тепер нам гарбуз не покотиться, та і в писанії сказано: щоб лиха не знати, треба своїм плугом на своїй ниві орати, - додав Макогін.

- Що ж тепер Виговському від ляхів буде? - спитав Павло Пелеха. - Як?

- Як? Як сорочці на лозі. Писано-бо є: не пхай пальці межі двері.

Сірко і Юрась стали під корогвою. Сірко підняв булаву.

- Панове товариство і всі хрещені люди! - гучно промовив він. - Кого волите на гетьманство?

- Хмельницького Юрія! Юрася! Хмельниченка! - загуло по лавах.

- Лебединий вік та журавлиний крик! - вигукнули декотрі.

- Тю на вашу голову! - озвались другі. - Се ж не на кошового, а на гетьмана гукаєте, здорові були!

- А хіба ж і панові гетьманові не треба лебединого віку та журавлиного крику?

- Та вже ж! Не обійдеться Великдень без гречаної паски, - додав Макогін.

- А де ж корогви? Вибирайте нового гетьмана, вражі діти!

Зараз козацькі корогви так і вкрили Юрася з конем.

- А де ж клейноди військові? Де булава, бунчук? - догадались козаки.

- Овва! Прокинулись, як вже сонечко сіло, - пробурчав Макогін. - Так гоніть, вражі діти, поки «нобілітовані» не втекли з булавою й бунчуком до Варшави.

Деякі запорожці вскочили на коней і погнали до Чигирина. Аж їм назустріч вже неслась чимала юрба козаків, і передній ще здалека махав над головою бунчуком і булавою.

- Везуть, везуть клейноди!.. От тобі й «нобілітований» гетьман, - сміялись запорожці, - ні юшки йому, ні петрушки.

Пригнавший з Чигирина козак подав булаву й бунчук Юрасеві.

- Насилу взяли, чи сам віддав? - спитав Сірко.

- Сам, пане отамане, та іде й додав: мерщій, каже, міняйте булаву на московський кнут, а то її татари вкрадуть.

- Мели, не снідавши, не обідавши, - усміхнувся Сірко. - А сам він де?

- Утік в Польщу, як собака з осмаленим хвостом, і жінку тут покинув: вона заперлась у замку з своїми покоївками та деякими челядниками.

Сірко, не рушивши ні обозу, ні наметів, зараз потяг до Чигирина з своїми запорожцями. Поруч із ним їхав і Юрась, веселий як дитина: не думав і не гадав небога так скоро вигнати вовка із кошари; а він не тільки сам утік, та ще й зуби свої покинув у кошарі - булаву і бунчук… І Юрась грався сими цяцьками, як дитина ляльками.

Назустріч їм виступали з города попи з корогвами, хрестами і свяченою водою, а із усіх городських церков гудів і переливався у повітрі такий передзвін, як то буває на Великдень, або на водохреще, і Юрась не чув, як із очей його лились сльози і лились, дрібними діамантовими краплями, розбиваючись о гафтований шовками й золотом чапрак його білого як сніг коня.

А Сірко мимоволі згадував свої молодощі, своє колишнє сирітство, своє решето-колиску…

Ой люлі, люлі, мій Івасечку,

Ой люлі, люлі, удовиченку…

А його козаки вже добували гармати