Читати книгу - "Записки Кирпатого Мефістофеля"

І вона сама подає йому капелюх, палицю, відчиняє двері. Сама!

Через п'ятнацять-двацять хвилини входить до мене в кабінет Панас Павлович. Іде незалежною ходою просто до столу, дивиться на мене крізь своє пенсне, злегка задравши голову догори, усміхається звичайною, але тепер трохи силуваною насмішкувато-вибачливою усмішкою, витирає піт із чола, розвязло здоровкається й, загалом, видко, почуває себе поганенько.

— Ну, серденько, що за страхіття в вас? А ви помолодчали, стали гарним, молодцем! Ну, голубе? Що ж загрожує мойому життю? Де ховається моя загибіль? Га?

Я не посміхаюсь і сиджу за столом, як при принятті своїх клієнтів.

— Я тільки-що бачився з Олександрою Михайлівною, Панасе Павловичу, — з притиском і тихо кажу я.

— А-а? — не без ніяковости, недбало висловлює він своє здивовання й бере з стола сірничницю. — Як же вона там? Давненько не бачивсь я з нею. Між иншим, серденько, план наш не здійснився. Як бачите, я знов на лоні сім'ї.

— Так, мені оповідала про це Олександра Михайлівна. І в нас із цього приводу була серйозна розмова. Результат сеї розмови, Панасе Павловичу, той, що…

Я роблю строгу, холодну павзу.

— … що вона згоджується бути вашою жінкою, не вінчаючись, і відмовляється від попередніх своїх поглядів на цю справу…

Панас Павлович мовчки, поспішно й розгублено становить сірничницю на стіл.

— Це жарт, Якове Василевичу!

— Ані трішки! Я розумію, коли й як можна жартувати. З Дімою чи без його, вона чекає вас, як ваша жінка.

Він потрохи стає жовто-блідим і таксамо не зводить із мене переляканих очей.

— Це цілком несподівано… — тихо вимовляє він. — Через що? Яким способом?

Я коротко переказую розмову з Олександрою Михайлівною, а він напружено стежить за нею, машинально покивуючи головою. Потім він підводиться, прудко, дрібно ходить по хаті, похиливши голову.

— Та вона ж Діму не віддасть! — одразу зупинившися проти мене, каже він. — Значить, ізнову красти? Знову це все? Стерегти, труситись, бути прикутим до його? Це тяжко. Це, знаєте, так нестерпно-тяжко, так образливо, так гидко й так безпотрібно, що… я не знаю… Я не знаю… Ви перевернули мене всього Якове Василевичу, цим повідомленням, у мене трусяться коліна…

Він сідає й починає витирати скла пенсне, близько тримаючи його коло очей. А руки тремтять у нього, як у алькоголіків.

— Ну, що ж!.. — стримано, неголосно кажу я. — Можна лишити Діму Варварі Хведорівні, відмовитись од його, нову, родину утворити…

Панас Павлович швиденько зиркає на мене без пенсне; потім, хапаючись, надіває його і злякано застигає.

— Себто, як залишити? Зовсім? На завсіди?

— Ні, на віщо на завсіди. Коли Діма підросте, він, нема сумніву, сам перейде до вас…

— Ні, але тепер, тепер?

— А тепер, так, звичайно! Я знаю, це важко, але не забувайте, що в вас із Олександрою Михайлівною будуть також діти. І те, що…

— Ні, це неможливо, це неможливо!

— Через що?

— Не можу. Не можу цього. Цього я не можу!..

Він швидко крутить головою й, неначе замовляючи, злякано проказує своє «не можу».

Я, не звертаючи уваги на його страх, починаю доводити йому необхідність пірвати з Варварою й жити з Олександрою Михайлівною.

— Та почекайте, Якове Василевичу! — пручається він. — Через що раптом у неї таке відношення? Це мене просто… Я не можу вірити, щоб людина від одної розмови могла все змінити. Це було б дуже приємно для вашої красномовности, але…

— Маєте цілковиту рацію, Панасу Павловичу, цілковиту рацію. Але річ не в моїй красномовности, а в тому, що Олександра Михайлівна вже давно, очевидячки, змінилась. Вона була вже готова, а я тільки, ну… скинув покривало, подібно, як це робить прислуга при відкриттю скульптури мисця. Тут життя міняло. І ви могли скинути це покривало, але ви, вибачте мені, тюхтій, боягуз і не психолоґ. Ви далі свого носа нічого не помічаєте. Але цю красу, якою вона тепер зассяла, сподіваюсь, і ви побачите. І коли ви хоч хвилину будете вагатись, я…

— Добре! Дозвольте, Якове Василевичу…

І Панас Павлович, заклавши руки за спину, ходить важко, помалу по кабінеті взад і вперед. Він нагадує мені вчителя, що диктує учням диктат. Нарешті, він зупиняється й не то жалібно, не то насмішкувато говорить:

— А всі вже вітали з улаштуванням конфлікту. Навіть ректор прислав листа з села. Тепер, значить, знов розмови, пересуди, дурне становище?…

— Хай трохи почухають язики!

— Так, але я рискую неприємностями у службі. Коли я помирився з жінкою, мені один мій товариш оповідав, що мені щось таке вже загрожувало. А Шуру теж можуть скинути з посади! Не просто, а причепляться… Але це, звичайно, той… Гм! Потім, я саме розпочав тепер роботу. З Варварою Хведорівною в нас вироблена конституція й, я вже, так би мовити, можу бути ґарантований, що… Так, усе це, розуміється… Але знов ці вияснення відносин, лайки, сварки, образи, плач дітей, — ой, усе віддаси, щоб тільки не мати цього! Та й яка рація: все-одно всі через яких двацять-трицять років будемо гнити в землі.

Так несподівано закінчивши, він махає рукою й сідає в фотель, стомлено звісивши голову на груди.

— Ну, Панасе Павловичу, всі ці резони, геть аж до загального гниття, мають певну цінність, але не настільки вже, щоб через них губити себе, Олександру Михайлівну, Діму, та й саму Варвару Хведорівну.

— Ні, Якове Василевичу, куди нам уже про кохання думати та про всякі перебудови. Та й не можу я без Діми.

Що ж це він хоче посадити мене в дурне, смішне становище перед Олександрою Михайлівною?

— Ну, знаєте, Панасе Павловичу, я не мав вас за дуже сильну людину, але тепер, простіть мені, мені сором за вас. «Та де вже нам, та куди вже нам, усі ми згинемо!» Так на якого ж біса ви морочили голову дівчині на протязі стількох років?… Ну, і гнийте собі на здоров'я самі! А на віщо ж ви їй псували життя? І, головне, дивіться, коли ви всю вимучили її, коли ви перевернули її ввесь світогляд, коли ви жалощами прив'язали її до себе на віки, тоді ви робите собі з другою конституцію? Добре, добре! Та вам Варвара Хведорівна покаже таку конституцію, таку чисто-російську загилить вам конституцію, таку вам ґарантію дасть, що через два роки від вас лишаться тільки ґудзики від ваших черевиків! І подумати, що цього чоловіка любить така красуня, така глибока, чесна, прекрасна женщина! Йому дають рай, а він…