Читати книгу - "Твори. Том 1"

Жозеф Кульяр побіг по лікаря; коли священик захотів піти по миро, сиділка прошепотіла йому на вухо:

— Не турбуйтеся, панотче, я добре бачу, що вона вже упокоїлась.

Жанна, зовсім втративши розум, благала, щоб допомогли матері, не знала, що робити, до чого вдатися, яких ще вжити заходів. Кюре на всяк випадок прочитав відхідну.

Дві години стояли всі коло цього посинілого мертвого тіла. Впавши навколішки, Жанна ридала; сум і туга краяли її серце.

Коли ж розчинилися двері і в них з’явився лікар, їй здалося, що разом з ним увійшли порятунок, утіха, надія. Вона кинулася до нього й почала безладно переказувати все, що знала:

— Вона гуляла, як завжди… почувала себе добре… навіть дуже добре… за сніданком з’їла бульйону і двоє яєць… і раптом упала… і почорніла ось гак, як ви її бачите… і вона більш не рухалася… ми пробували все, щоб оживити її… все…

Вона замовкла, помітивши таємаий знак, який подала лікареві сиділка, щоб показати, що все вже скінчено. Тоді, наче не бажаючи її зрозуміти, Жанна почала неспокійно розпитувати лікаря, весь час повторюючи:

— Це небезпечно? Як на вашу думку — це небезпечно?

Нарешті він промовив:

— Я дуже побоююсь, що це… що це… кінець. Будьте мужні, більше мужності.

Розпростерши руки, Жанна упала на тіло матері.

Увійшов Жюльєн. Він остовпів, розгублений, без проявів журби чи відчаю, захоплений так зненацька, що не встиг надати відповідного виразу своєму обличчю й позі. Прошепотівши:

— Я цього чекав, я відчував, що кінець близько, — він витяг свою носову хусточку, втер очі, став навколішки, перехрестився, пробурмотів щось і, підвівшись, хотів підвести й свою дружину.

Але вона міцно вчепилась руками за небіжчицю й цілувала її, майже лежачи на ній. Жанну довелося віднести з кімнати. Здавалося, вона збожеволіла.

Через годину її впустили знову. Тепер у неї вже не залишалося жодної надії. Кімната мала жалобний вигляд, коло вікна тихо розмовляли Жюльєн і кюре. Вдова Дантю, зручно вмостившись у кріслі,— як звикла до безсонних ночей жінка, що почуває себе, мов удома, в усіх будинках, куди ввійшла смерть, — здавалося, вже засинала.

Настала ніч. Кюре підійшов до Жанни, взяв її за руки, підбадьорював, виливаючи на безутішне серце єлейну хвилю духовних утіх. Він говорив про небіжчицю, вихваляв її якимись церковними висловами і з удавано сумним виглядом, властивим священикові, що має вигоду від покійників, запропонував провести всю ніч у молитвах біля небіжчиці.

Але Жанна, охоплена розпачем, відмовилася крізь сльози. Вона хотіла зостатись сама, зовсім сама у цю прощальну ніч.

— Але ж це неможливо, ми залишимося вдвох, — сказав, наблизившись до неї, Жюльєн. Вона заперечливо хитнула головою, не маючи сили щось відповісти. Нарешті промовила:

— Це моя, моя мати! Я хочу бути сама коло неї!

— Зробіть, як вона хоче, — пробурмотів лікар, — сиділка може залишитися в сусідній кімнаті.

Кюре і Жюльєн згодилися, а самі надумали лягти спати. Потім абат Піко теж опустився навколішки, помолився, підвівся й вийшов, промовивши тим же тоном, яким він промовляв у церкві «Ботіпш уоЬізсшп»:

— То була свята.

Тоді віконт спитав дружину своїм звичайним голосом:

— Може б, ти попоїла?

Жанна нічого не відповіла, не здогадуючись, що він звертається до неї. Віконт промовив удруге:

— Тобі слід з’їсти що-небудь, щоб підтримати свої сили.

— Пошли зараз же по тата, — відповіла вона з неуважним виразом обличчя. І він вийшов, щоб послати гінця до Руана.

А Жанна поринула в якусь заціпенілу тугу, начебто чекаючи тієї хвилини, коли востаннє залишиться на самоті з матір’ю, щоб цілком віддатись безнадійній скорботі.

Обгортаючи небіжчицю темрявою, по всій кімнаті розповзлися тіні. Вдова Дантю нечутно ходила по кімнаті, розшукуючи і розкладаючи якісь речі беззвучними рухами сиділки. Потім вона засвітила дві свічки і тихо поставила їх коло узголів’я ліжка на застеленому білою скатертиною нічному столику.

Жанна, здавалось, нічого не бачила, не чула, не розуміла. Вона чекала хвилини, коли залишиться сама. Увійшов Жюльєн. Він пообідав і знову запитав:

— Ти не хочеш попоїсти?

Жанна заперечно хитнула головою.

Він сів мовчки, з виразом швидше покірним, ніж сумним.

І всі троє наче закам’яніли на стільцях, далеко одне від одного.

Іноді сиділка, засинаючи, починала трохи хропти, потім ураз прокидалась.

Нарешті Жюльєн підвівся і наблизився до Жанни:

— Мабуть, ти хочеш тепер залишитися сама?

В мовчазному пориві вона схопила його за руку:

— Так, так, залиш мене.

Він поцілував її в лоб, пробурмотівши:

— Я буду заходити до тебе час від часу, — і вийшов разом з удовою Дантю, що викотила своє крісло в сусідню кімнату.

Жанна зачинила двері, потім навстіж розчинила обидва вікна. Теплий ласкавий вечір війнув на неї запахом сіна. Скошена напередодні трава лежала на моріжку, осяяна місяцем.

І це приємне відчуття завдало їй болю і вразило серце, немов злий глум.

Вона повернулась до ліжка, взяла нерухому, холодну руку і стала дивитись на свою матір.,

її обличчя не було вже таким роздутим, як під час удару; здавалось, вона снала зараз так спокійно, як ніколи, а бліді, тремтячі від вітру вогники свічок щохвилини переміщали тіні на її обличчі, і вона немов оживала, ворушилась.

Жанна не могла надивитись на неї; з далекої давнини її раннього дитинства на неї напливали спогади.

Вона пригадувала, як приходила до неї мати в монастирську приймальню, як передавала їй паперовий мішечок з тістечками; пригадувала безліч подробиць, незначних фактів, її ніжні слова, інтонації, властиві їй жести, пригадувала зморшки коло очей, коли вона сміялась, її важке дихання, коли вона сідала в крісло.

І Жанна не відходила від ліжка, дивлячись на свою матір і повторюючи в якомусь отупінні:

— Вона вмерла.

І весь жах цього слова поставав перед нею.

Ось ця, що лежить тут, її мати, її матуся, «пані Аделаїда», — вмерла? Вона вже не поворухнеться, не промовить ні слова, не буде більш сміятись, ніколи не сяде обідати навпроти тата, не скаже більше: «Добридень, Жаннетто». Вона вмерла!

Її покладуть тепер у труну, закопають, і все буде скінчено. Вона її ніколи більше не побачить. Невже це можливо? Що ж це таке? В неї не буде більше її мами? Це дороге, близьке їй обличчя, яке вона звикла бачити з тієї миті, коли вперше розплющила очі, яке вона так любила відтоді, коли вперше простягла руки, це невичерпне джерело любові, це єдине створіння — мати, найдорожче з усього на світі, зникло. їй залишалось тільки дивитись кілька годин иа це нерухоме обличчя, на