Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вболіває він за дитинку, за Надію і батьків. Доручив мені:
«Олексійовичу, якщо батьки прийдуть, перекажіть, що нас до
Києва повезли на обстеження. Нехай не хвилюються, Наді з
Наталочкою нехай допоможуть».
О десятій вечора ми з ним простилися, вранці я Наталі
Іванівні все переказав. Тут і нас на автобуси, до Борисполя, на літак, на Москву.
Не схотіли 26 квітня вранці в Чорнобильській ППЧ-17 зразу
сказати матері правду, не наважилися. Та зібрала мужність
сусідка-телефоністка, наздогнала Наталю Іванівну на вулиці:
«Кажуть, є потерпілі. Хто саме, не знаю».
У Прип’ять уже не впускали. Навпростець, лісом, ярами мати з
батьком гнали, штовхали, часом тягли той мотоцикл. Аж увечері
потрапили до міста. Черговий лікйр потвердив: «Лейтенант
Правик у терапії». Ввійти не дозволив. Хтось підказав, де
вікно. Визирнули хлопці: «Зачекайте трохи, він під
крапельницею». Ось і Володик у вікні: «Мамо, тату, навіщо
приїхали? Я здоровий. Наді накажіть, щоб з Наталочкою на
вулицю не виходила». І ще: «Лісом додому не вертайтеся, не
треба лісом».
Мати:
— Ми з лікарні до Надійки молоко ще привезли... В неї хлопці
з чати вже побували, сказали: Володя — на обстеженні, просить
бритву передати, спортивний костюм. Поїхали ми в Чорнобиль, на
світанку пробираємося знов до Прип’яті. Навколо міста — безліч
автобусів. Всюди одне слово: «евакуація». Біля лікарні теж
«Ікаруси». Хлопців кудись відправляють, в піжамах, у капцях.
Нема Володі, сказали, що його вже відправили. Лікарка дала
адресу, все життя пам’ятатиму: Москва, вулиця Маршала
Новикова, 23, шоста клінічна лікарня. Я бігцем до Наді, а на
подвір’ї малята в піску бавляться. Тут оголошення по радіо:
«Тимчасова евакуація! З собою мати їжі на два дні та
документи». «Будемо, дочко, збиратися, поїдемо в Чорнобиль».
Доїхали. В Чорнобилі переповили Наталочку, зразу — до Києва, на вокзал. Посадила її з дитинкою на дніпропетровський поїзд
до Черкас. Сама додому, в свою лікарню. А туди вже подзвонили
з Москви, листок по догляду за Володею мені видали. Я поїхала, разом з лікаркою, Зоєю Костянтинівною Алішаєвою. Її син, Боря, пожежний з чорнобильської ППЧ-17, теж виїздив на реактор, і
теж його відвезли до Москви. Двадцять дев’ятого квітня нас там
зустріли, на Київському вокзалі вже стояли люди з табличками:
«Чекаємо, хто з Чорнобиля».
У клініці мене зразу до професора Гуськової, і вона сказала
прямо: «Мужайтеся, надії на життя майже нема». Говорю, що я
медик, понад двадцять років працюю в лікарні, витримаю все, тільки б дозволили бути з сином. Мені дозволили, дали
перепустку на п’ятнадцять діб і місце в готелі, але я там не
жила, не виходила з клініки.
Володик лежав на дев’ятому поверсі, з сусідом Юрою. Мене
побачив і зрадів, але удавав, немов сердиться: «Мамо, ти
навіщо приїхала?» — «Бути біля тебе, Володику».— «Мамо, мені ж
добре, ти бачиш, я ходжу». Він справді ходив, навіть інколи
виходив із палати.
Приїхав Вітя, його викликали як донора, але майже зразу
відправили назад, знову сказали чесно, що аналізи у Володі
зовсім погані і не варто травмувати меншого сина, чіпати його
кістковий мозок. Благаю долю, хай тільки Володик живе, якщо
буде хворий, я догляну. Мені кажуть: «Не буває чуда».
Першого травня нашому батькові виповнилося п’ятдесят. Володя
пам’ятав це, попросив надіслати телеграму. Я надіслала. А
п’ятого телеграфувала, щоб Павло Панасович приїздив, що зовсім
погано нашому сину.
Іван Бутрименко:
— Ввечері я з Павловичем простився, а на ранок і нас до
Москви: майора Телятникова, Василя Булаву, мене. Дивимося один
на одного: руки, ноги на місці, голова дуже болить, якось
млосно, але ж це пройде. Але посадили в ТУ-154 — що поробиш, маємо летіти. В клініці нас добре мили, розвели по поверхах: мене в 183 палату, Леоніда Петровича в 182. Мені погано з
серцем. Лежу, приходить Павлович. Попервах тричі на день
навідував, частіше за всіх. Сяде біля мене, дихання гаряче, але очі посміхаються. Дуже сильно у Володі боліли ноги. Мій
небіж теж служив на АЕС, прапорщиком в охороні. Теж тут лежав.
Володю, як прийде до мене, возив на колясці. Через день
кличуть усіх перевіряти щитовидну залозу. Володя не виходить.
Телятников за ним пішов — ми на ту перевірку йшли разом.
Підтримували один одного, йшли, як на станції,— ланцюжком.
Усіх по «одиночках» розподілили і з них не випускають. Але
мені вдалося до Павловича пройти. Він був сам, руки в бинтах.
Я зайшов. Питає: «Олексійовичу, це ви? Щось не бачу». Трохи
піднявся на ліктях і говорить: «Олексійовичу, якщо знайдеться
той магнітофон, що в мене останнім разом був, то віддайте Наді
чи Віті, братику». Кажу: «Павловичу, нам Москва померти не
дозволить!» — тут медсестра біжить, мене вивели...
Іван Шаврей:
У лікарні ми потрапили до однієї палати з Володею.
Прищепою, потім якогось дня подивились наші аналізи крові і
перевели кожного окремо. У кого великі дози, всіх ізолювали.
Ми хотіли будь-що побачити свого командира. Почали
розвідувати, де його палата. Він на дев’ятому поверсі, у нас
четвертий. Прищепа десь дістав нам марльові пов’язки, ми в
ліфт, чекаємо, щоб медсестра вийшла. І до свого Правика в
палату. Біля нього була мати, почистила йому яблуко, годувала
маленькою ложечкою. Він дуже змінився, обличчя дуже бліде.
Намагався посміхнутися до нас, каже благально: «Хлопці, з’їжте
це яблуко». Це істинні його слова. Всього дві хвилини ми з ним
побули, медсестра прийшла, нас до дверей, до дверей. Ми тільки
й встигли сказати: «Володя, ми будемо триматися, чуєш? Ми всі
будемо жити!» Така вся наша зустріч була...
Мати:
— Лікарі все роблять, а Володику гірше. В палаті один
залишився, сусіда забрали від нього. Вперше в житті книжок не
просить. Це мене лякало, з цього було видно, як йому негаразд.
Питаю: «Синку, може, тобі чогось хочеться, щось тобі
приготувати, купити?» — «Купи кубик Рубика...» Побігла, купила...
До палати телевізор поставили. Першого травня ми
демонстрацію дивилися і салют. Дев’ятого травня Володя спитав:
«Мамо, що тобі на свята подарувати? Я звідси вийду — найкращий
подарунок тобі знайду. Ти не сумуй, я сильний, я виживу».
Хлопці до Володі проривалися, а хто не зміг прийти на День
Перемоги, то передавав листи.
Десятого травня ввечері Вітя Кібенок зайшов, рушник на
плечі. «Навіщо підвівся, Вітю, температура ж висока».—
«Скільки можна лежати, тьотю Наталю? В душ піду». І до
Володика: «Володю, ми ще попрацюємо, повоюємо». Володя
усміхнувся ледь помітно, слабкість все зростала.
Покликав батька, руку йому потиснув. Попросив: «Світло
засвіти, мамо...» Всі
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь», після закриття браузера.