Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Він дивився то на обігрівач, то на підлогу, не наважуючись глянути їй у вічі. Йому завжди здавалося, що обставини все пояснять, ба навіть виправдають його. На якусь мить йому видалося, що прочитав у її очах думку про те, що вона вважає його зрадником.

— Я не сподіваюся, що ти мене зрозумієш. Навіть якби і довідалася про все. Інколи я сам нічого не розумію. Згодом почали від мене вимагати таке, що приховувати це стало неможливо. Я вже не міг залишатися вдома, кинув навчання. І тоді вони вже мали мене повністю в своїх руках. Не думай, що я сильно опирався. Більше всього я переживав, що завдав своїм домашнім болю і що вони ніколи мене не зрозуміють. Я сильно переймався тим, що мене більше ніхто не любить, а щодо моєї роботи, то був переконаний, що вона служить добрій справі. Відтак я опинився через декілька років тут, де й познайомився з тобою. Ніхто не повинен був знати, хто я, навіть ти. Якраз ти і не мала знати, бо я страшенно боявся, що ти мене кинеш. Найважче було говорити тобі неправду. Вона ніби весь час між нами стояла стіною. Я не хотів, але мусив, заспокоюючи себе думкою, що найголовніше, що я тобі сказав, є правдою: «Я кохаю тебе понад усе!»

Він знав, що вона плаче, але не наважився на неї глянути.

— Я не міг отримати дозволу на одруження з чужоземкою, моє начальство про це навіть і слухати нічого не хотіло. А тепер мене відкликують до Москви, де вивчатиму іноземні мови. Я вже був там минулого місяця і знову просив дозволу. При цьому я сказав, що ти маєш соціалістичний світогляд, є симпатиком СРСР і що будеш готовою після закінчення перепідготовки допомагати мені. Послухай ще трошки. Знаю, що все це не так, навіть не хочу, щоб воно так і було, зрозумій, я ніколи нічого подібного не вимагатиму від тебе. Я змушений був так говорити, бо хотів залишити собі хоч якийсь шанс. І вони погодилися.

Леонід замовк. Алексєй Ніколаєвіч наполягав, щоб він ще зачекав декілька місяців, проте Леонід вирішив прискорити хід подій, перш ніж там почнуть збирати інформацію. Зрештою, сам голова не мав нічого проти за умови, що наречена Леоніда приїде спочатку на декілька тижнів до Москви.

— Вони сказали, щоб я розмовляв з тобою на політичні теми і при цьому дав би зрозуміти, що працюю на КДБ. Тоді я мав би запитати твоєї згоди на співпрацю. За твоєї відмови я мав би повернутися сам, за твоєї ж згоди можу взяти тебе з собою на декілька тижнів до Москви. Від твоєї відповіді мало б залежати, чи я можу розкритися перед тобою і чи ми житимемо надалі разом.

Це занадто для неї, подумав Леонід. Виглядала вона вже зовсім пригнічена.

— Я не прошу тебе приймати якесь поспішне рішення, прошу тільки: обдумай усе. Але я мушу знати, чи готова ти поїхати зі мною і заради нашого одруження удавати з себе прихильника СРСР. Протягом наступних двох років мені не даватимуть жодних завдань, бо я буду навчатися. Єдине, що тоді проситиму тебе: бути обачливою у своїх висловлюваннях і триматися так, наче пристаєш на їхні пропозиції. Ми житимемо в Москві, і то навіть непогано, бо я досить пристойно заробляю. А що буде потім — побачимо. Якщо нас зашлють на Захід, то завжди матимемо змогу втекти. Знаю, що ти ніколи не погодишся працювати на них, зрештою, і я цього не хочу. Дай мені виговоритися. Я дуже хочу, щоб ти була зі мною. Мені втрачати нічого, а тобі, Геді, є що. Якщо бути чесним, то мав би сказати: «Не роби цього, Геді! Ти навіть не уявляєш, на що наважуєшся. Справа небезпечна, набагато небезпечніша, ніж думаєш. До того ж усе може закінчитися невдачею. Я просто не маю права просити тебе про це».

— Але...але чому ми не можемо одразу тепер втекти? — нарешті запитала вона. Леонід на знак незгоди похитав головою.

— Мої батьки, мої сестри, мій швагер, а можливо, і твій батько і брат...

Леонід побачив, як страх у її очах змінюється на відчай.

— Все набагато страшніше, ніж думаєш, Геді. Я не повинен був входити у твоє життя. Але так уже сталося, а я страшенний егоїст, заради якого ти все повинна поставити на карту. І коли кажу все, то дійсно маю на увазі все. Все може закінчитися добре, а можемо й накласти головою. Може трапитися, що доведеться робити речі, які будуть тобі огидні. Отож добре подумай, перш ніж зважишся. Але одне пообіцяй мені твердо: нікому про це не розповідай. Ніхто не повинен знати, хто я такий.

Все було неправдою, і він добре це знав. Якщо бути чесним... якщо бути чесним, то треба було розповісти про вбивство професора та Заремби і не підказувати їй відмовки на кшталт: «Не роби цього, Геді! Ти навіть не уявляєш, на що наважуєшся». Саме такі відмовки штовхатимуть її до того, щоб з ним погодитися. Весь той акцент на небезпеку і ризик мав свідомо чи підсвідомо відвернути її увагу від того, що могло у неї викликати до нього справжню відразу через те, що, очевидно, це він зраджував людей, спричиняючи їм горе та біль, що своїми діями, про які вона навіть не наважилася запитати, допомагав апаратові, який у її очах поневолював і тероризував цілі народи. І якщо вже був схильний спростувати хибні погляди Гедвіґ (а саме такими він їх і вважав), виправдовуючи діяльність Комітету державної безпеки як боротьбу за мир і щастя у світі, то вже при одній згадці про професора та Зарембу всі ці виправдання виявлялися пустими словами. Будь перед ким він виправдав би ці вбивства. Навіть для самого себе