Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Вони домовилися, або, краще сказати, він дав їй три дні на роздуми. Тоді зайде за відповіддю. Але вже ввечері, другого дня, знемагаючи від самотності, він прийняв рішення виїхати не попрощавшись.

«Я принесу тобі лише нещастя, — писав він у своєму листі. — Це не для тебе — брехати і лицемірити, це проти твого єства, проти всього того, що мені так любо, любіше за твою вроду...»

Листа він порвав. Що це з ним? Виходить якесь полум'яне освідчення в коханні, а не прощальний лист. Він сів за стіл і взявся за ручку. «Люба Гедвіг, забудь мене. Л.» Ось і все. Леонід заадресував конверт і почав пакувати свої речі. Про те, що буде далі, думати не хотілося. Пора вертатися до Москви, пора пояснювати, чому вона не повернулася разом з ним. Ще не пробило восьму, як у двері постукала господиня квартири і сказала, що прийшла фройляйн Вебер.

— Геді, — лише встиг промовити, як вона опинилась в його обіймах. Леонід поміг їй роздягнутися.

— Я не в силах чекати до завтрашнього дня. Від цих роздумів можна просто збожеволіти. Я кохаю тебе, хлопче. Кохаю до нестями. Це єдине, що я знаю. Ні про що думати не можу і не хочу.

Леонід відчув, як вона затремтіла від холоду і накинув на її плечі свій піджак.

— Піду заварю кави.

Коли повернувся з кавою, вона вже розкрила адресованого їй листа. Вона присіла з ним у руках і з жахом прошепотіла: «Ти хотів піти від мене?»

Він кивнув головою.

— Так, бо принесу тобі одне лише нещастя. Та коли ти вже тут, то нікуди тебе не відпущу.

Він долив до кави трошки горілки.

— Прошу, випий і зігрійся.

— Ти насправді хотів піти від мене? — недовірливо запитала вона.

— Так, — відповів він, — здається, що кохаю тебе дужче, ніж думав.

Він зняв її туфлі і почав їй розтирати ноги. А вона сьорбала малими ковтками з великої чашки, яку обхопила обома руками.

— І ти б справді пішов від мене? — повторила вона з недовірою.

Він знову кивнув головою.

— Я не можу без тебе, — промовила вона. — А що б ти робив без мене?

— Не знаю. Навіть не хотілося думати про це. Але тепер це не грає жодної ролі. Ти прийшла, і я ніколи цього не забуду. Ти повинна врятувати мене, Гедвіг, або ж пропадемо разом.

Далі узбережжя Балтійського моря Гедвіг ніколи не бувала, так що подорож до Москви поїздом була для неї справжньою подією. Прийнявши своє рішення, вона вже не зосереджувалася на тому, що їх чекатиме попереду, і навіть намагалася підбадьорити Леоніда. Гедвіг мала веселу вдачу і рідко занепадала духом. З піднесеним настроєм вона взялася у польському вагоні-ресторані вивчати меню, яке скидалось на багатомовний кулінарний довідник, аж поки Леонід, який був у курсі справи, не покликав офіціанта. Коли ж з'ясувалося, що на кухні лише яєчня і омлети, вона аж зойкнула від захоплення.

Головний вокзал Варшави, сірий і невиразний, справив на неї враження тюремного дворища.

— Та ні, — відпарував Леонід, — Варшава — чудове місто.

Та з вікна рушаючого поїзда небагато було видно. У синій сутіні за вікном промайнув силует Палацу культури та науки.

— Заради Бога, а це що таке? — вирвалось у неї.

— Втелющений Сталіним подарунок. Кажуть, що всі варшав'яни хочуть у ньому мешкати.

— Та що ти!

— Авжеж. Бо це єдина можливість його не бачити.

Надворі смеркало, а Гедвіг продовжувала вдивлятись на вкриті снігом простори, — від снігу швидкоплинний краєвид здавався ще більш безлюдним: ліси та поля і де-не-де якесь впале у сон село. Біля опівночі вони прибули до Бреста, де мали висісти з поїзда для паспортного контролю. Коли Леонід допоміг Гедвіг зійти, то відчув, як вона затремтіла. Він одразу не зрозумів, що її так рознервувало. Адже Борис зробив для неї радянське посвідчення, щоб їх можна було прийняти за подружжя. І їй немає чого непокоїтися, бо говоритиме він і ніхто не наважиться ставити йому запитання, щойно побачать, якою військовою частиною видані документи.

— Тобі холодно? — запитав він у залі, чекаючи, поки міняють базу коліс вагонів.

— Так, дуже холодно.

Він хотів їй сказати, що причин хвилюватися немає, проте промовчав, пригадавши, чим вона заради нього жертвує. Він притиснув ліктем її руку і повів до буфету на склянку гарячого чаю.

— А ти смілива, — ніжно промовив він.

— Не кепкуй з мене.

Поїзд з гуркотом летів крізь ніч, а Леоніда ніяк не брав сон, він думав про те, наскільки хоробріша вона від нього, його Гедвіг, яка примостилася напроти.

— Не спиш? — пошепки запитав він.

— Ніяк не можу заснути.

— Чому? Ти боїшся?

— Так.

Її відповідь прозвучала настільки безпорадно, що він скинув з себе ковдру і присів на край спального місця.

— Посунься, я ляжу біля тебе.

— Тут і так тісно, — встигла вона лише відповісти.

Він притиснув її до себе.

— Я теж часто боявся. Відчувати страх — це відчувати себе самотнім. Якщо будемо разом, то не буде причин боятися, розумієш? Разом ми не самотні.

Гедвіг стримала його руку.

— Не треба, — благально прошепотіла вона.

Він знав, що це мало статися під