Читати книгу - "Руїни бога"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Віола геть не хотіла вчитися водити.
— Ти певен? — розгубився Сонні. — Мама каже, що в машину зі мною більше не сяде. Каже, хоче померти від старості.
Тедді вирішив, що бути пасажиром Сонні — це значно безпечніше, ніж кожної ночі у пітьмі летіти над землями ворога, який тільки й мріє тебе убити:
— Давай, не водитимеш — ніколи не навчишся.
«Хтось же мусить прищепити хлопцеві віру в себе», — вирішив Тедді. Вони запакували в багажник інвалідний візок, який йому позичили в лікарні, і рушили.
Вони поїхали у Герроґейт — Тедді подобалося це містечко. Він часто там бував — і під час війни, і потім. Вони запаркувалися в центрі, хоча на це й пішло трохи часу — Сонні, схоже, не розрізняв право і ліво, вперед і назад. Утім, він був непоганий водій — звісно, їхали вони повільно й обережно, але він розслабився, коли зрозумів, що Тедді, на відміну від Віоли, на нього не кричатиме.
— Тренування — велике діло, — підбадьорив його Тедді.
Вони мило пообідали в «У Бетті» й рушили до парку. Подекуди із вогкої землі пробивалися перші весняні пагони. Сонні штовхав візок занадто швидко: Тедді хотів би помінятися з ним місцями, аби хлопець зрозумів, як незручно, коли колеса налітають на бордюри й вибоїни. Проте, в цілому, він був задоволений вилазкою.
— Знаєш, що я хотів би зробити, перш ніж повернемося? — спитав він, коли вони зробили аж різкий поворот і рушили назад до міста.
*
— На цвинтар? — перепитав Сонні. Виявилося, він ніколи не бував на цвинтарі. На похорон батька його не взяли, а ніхто інший із його знайомих не помирав.
— Так, у Стоунфоллі, — пояснив Тедді. — Там цвинтар Управління військових могил Співдружності, поховані переважно канадійці. Ну, і кілька австралійців і ківі, щопта американців і британців.
— А, — сказав Сонні. Його тяжко було чимось зацікавити.
Поля мертвих. Ошатні ряди білих надгробків, твердих подушок на їхній зеленій постелі. Екіпажі ховали разом, най і на тім світі будуть такі ж близькі, як у цім. Пілоти, інженери, навігатори, радисти, кулеметники, бомбардири. Двадцять, двадцять один, дев’ятнадцять: віку Сонні. Тедді знав одного хлопця, який збрехав про вік і вивчився на пілота «Галіфакса» у 18. А в 19 вже й загинув. А Сонні зміг би так, як він? Як вони всі? На щастя, йому не доведеться проходити цього випробування.
— Вони були звичайні хлопці, — сказав Тедді.
А видавалися дорослими чоловіками й робили чоловічу роботу. Тедді старішав, вони молодшали. Вони поклали життя за те, щоб у Сонні був шанс, — він це хоч розумів? Мабуть, не треба очікувати вдячності: пожертва за самою своєю природою полягає у тому, щоб давати, а не отримувати. Він згадав, як казала Сильвія: «Слово „жертовність“ існує, щоб примиряти нас із бійнею».
— Тут немає тих, кого збили над ворожою територією. Лише (лише!) ті, хто загинув на тренувальних вильотах — їх тут понад вісім тисяч, — пояснив він. (Майже чув голос Віоли: «А ось і урок з історії!»). — Хтось із цих хлопчиків загинув, намагаючись посадити підбитий літак, хтось помер у лікарні в Герроґейті від отриманих у рейді ран.
Але Сонні вже мчав далі між рядами загиблих. Плечі задер, голову опустив — здавалося, нічого й не помічав. Може, він просто не хотів цього бачити.
— У них хоча б є могила, мабуть, це вже немало, — Тедді й далі говорив із Сонні, хоча, мабуть, той його не чув. Він навчився цьому, коли внук був маленький. У Сонні був слух, як у собаки, тож навіть коли здавалося, що він не чує, Тедді сподівався, що той бодай вбере знання, як осмислить. — Понад двадцять тисяч солдат, які літали на бомбардувальниках, не мають навіть могил, є тільки меморіал у Ранніміді.
Меморіал тим, чия голова не спочине на кам’яній подушці — їхні імена писано на воді, випалено на землі, атомами розвіяно у повітрі. Ім’я їм легіон.
Тедді відвідав меморіал незабаром після того, як юна королева відкрила його у 53-му.
— Може, я поїду з тобою? — спитала Ненсі. — Були б нам канікули, заночували б у Віндзорі чи заїхали до Лондона.
Він спробував пояснити, що це проща, а не канікули, й коли таки поїхав сам, Ненсі попрощалася з ним сухо. Він «не пускав її» на свою війну, казала вона, — хоча це не випадає говорити тій, діяльність якої теж оповита атмосферою таємниці. У ті лічені рази, коли їм вдалося зустрітися під час війни, вона благала його забути про бойові дії й насолоджуватися часом, який могли провести разом. Тепер він про це шкодував. Може, справді треба було влаштувати маленькі канікули?
— Десь у німих покоях з алебастру, — сказав він Сонні, коли той повернувся.
— Шо?
— «Куди не зазирнуть ні смерки, ні світанки, спокійно спить покірне Воскресіння, спить дах камінний, сплять запони з китайки»[5]*. Це Емілі Дікінсон. Як не дивно, мене з нею познайомила твоя мама. Дікінсон — це поетка, — додав він, зауваживши розгубленість Сонні, мовби хлопець перебирав у голові Віолиних знайомих і шукав серед них таку собі Емілі Дікінсон. — Покійна американська поетка. Багато писала про смерть, може, тобі сподобалося б. «Я почула дзижчання мухи, коли померла».
Сонні нашорошив вуха.
— Я трохи пройдуся, — сказав Тедді.
Сонні поміг йому піднятися з візка й подав руку. Вони повільно пошкандибали вздовж лав загиблих.
Він хотів розповісти внукові про цих чоловіків. Як той хитрий лис Черчіль їх зрадив і навіть не згадав у промові в День перемоги, як їм не дали ні медалей, ані меморіалу, як Гарріса розп'яли за рішення, прийняті іншими, хоча, бачить Бог, під кінець він впроваджував їх у життя із хворобливим завзяттям. Але що це змінить? («Ось і урок з історії»).
— То як… — протягнув Сонні, колупаючи носаком черевика надгробок. Черевики в нього були страшненькі і брудні, ніби щойно зняті з десантника. — То як, ти типу бачив дуже погану фігню?
— Що значить «погану фігню»?
Сонні стенув плечами.
— Кров, — і знову стенув плечами. — Страшне.
Тедді не зовсім розумів, чому нинішню молодь приваблюють похмурі теми. Може, бо вони такого самі не спізнали. Вони виросли на світлі, без тіні, і хотіли творити власну пітьму. Сонні вчора зізнався, що «хотів би» бути вампіром.
— Огидні, — додав він, бо раптом Тедді не зрозумів «кров» і «страшне».
Тедді згадав про канадійського інструктора, з якого обдерло всю плоть, і все «страшне», що сталося потім. «Що ж, щасти вам». Гвинт
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руїни бога», після закриття браузера.