Читати книгу - "Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки"

У цьому скрушному оточенні рідко вистачає сили поставити собі якусь ціль чи навіть дві. Коли я роззираюся навколо, то бачу лише безпристрасну відмову в людських очах. У тих очах взагалі годі щось уздріти, крім походів від чашки кави до чашки чаю і назад.

Я мав сказати це раніше.

Можливо, мені не варто так багато бурчати.

Просто слід завзятіше працювати над собою і своєю вірою в те, що кожний день вартий того, щоби його прожити. Чи хоча би кожний наступний. Але повинні бути також і дні відпочинку, як у Тур де Франс.

Учора я ходив на обідішній концерт. Перечитавши власні скарги про беззмістовність наших днів, я наказав собі підбадьоритися і щось вдіяти. Для Еферта класична музика — то гаяння часу, Еф’є почувалася зле, а я був не в настрої шукати інше товариство, тож пішов сам-самісінький на один із безкоштовних концертів у міській залі, що їх муніципалітет пропонує містянам.

На жаль, «вдіяти щось» не гарантує гарного дня. Музика була радше монотонною і, як мені здалося, тривала цілу вічність, бо я аж закуняв, доки якась пані, розлючено штурхнувши, не розбудила мене. Боюся, що я при цьому трохи похропував, оскільки всі чомусь витріщалися на мене. Мені було дуже соромно. Коли все скінчилося, я намагався якомога безцеремонніше вислизнути, та все одно відчував презирливі погляди в спину.

Годі тобі, Хендріку, припини хандрити! Нічого не робити — це єдиний спосіб бути впевненим у тому, що все йтиме так як слід. Припини зациклюватися на незначних помилках. І наступного разу, коли знову захочеш насолодитися музикою, можеш просто причепити фальшиву бороду. Так мені порадила все ще хвора Еф’є, коли я навідався до неї. Від шоколадних трюфелів, які я приніс їй, вона відмовилася. Вона не скаржилася, проте пояснила діловим тоном, що їй часто докучає кишківник. «Коли таке трапляється, лишається тільки сидіти в своїй кімнаті». Завтра мене запросили завітати на келих білого вина з шоколадними трюфелями — за умови, що їй покращає.

Відкушуючи запіканку із заварним кремом, пан Дьйодане Тітюлер (їй-богу, несусвітнє ім’ячко, але якому ж викопному патякалу воно належить!) прочитав уголос газетну статтю, в якій ішлося про те, що згідно із дослідженнями «Оперативної групи опозиціонерів», значно зросла кількість людей похилого віку, над якими знущаються у їхніх же домівках. Дьйодане радісно потирав руки, так немовби зловтішався з того, що замешкує у цьому тихомирному притулку, а не в небезпечному світі ззовні. Я помітив велику грудку заварного крему, що звисала йому з вусів.

Крім того, «Оперативна група» звітувала про посилення тенденції до катування жертв, щоби змусити їх зізнатися, де вони ховають свої заощадження. Одна із причин збільшення кількості пограбувань у тому, що пенсіонери ненавидять користуватися банкоматами, тож зберігають відносно великі суми готівкою вдома. Сам я підозрюю, що причина тут в іншому: старі люди не готові з бейсбольною биткою захищати свою власність. Злодії віддають перевагу беззахисним жертвам.

Вечірній розмові був заданий тон. Поширювався страх. Страх — це зерно, яке тут падає на вдячний ґрунт. Більшість пожильців боїться виходити ввечері на вулицю. Ми чули цілу літанію історій про викрадачів сумочок, нав’язливих крутіїв, кишенькових злодіїв, консультантів, які продають пилососи, та інших шельм різного гатунку.

Я ходив побачитися з Еф’є. Ми дивилися DVD. Романтична комедія, жанр, який зазвичай присипляє мене. Проте не цього разу.

Діти сміються приблизно сотню разів на день. Дорослі лише разів п’ятнадцять. На якомусь життєвому гоні ми втрачаємо цей дар. Так стверджує статистика. Старих там не виділяють в окрему категорію, проте з власних спостережень можу сказати, що збільшення віку пропорційне зменшенню сміху. Хоча це, звісно, дуже індивідуально. Упродовж останніх кількох днів я спостерігав за тими, кого бачу постійно: п’ятеро за три дні ні разу не всміхнулися. З іншого боку, є чотири пані, які мають схильність сміятися безнастанно. Вони сміються так часто і з таких незначних причин, що як тільки-но починаєш звертати на це увагу, то відчуваєш, що повільно сходиш з розуму. (Саме тому вам не слід звертати на це увагу, бо тієї миті, коли ви вирішите не помічати ті сміхи, буде вже запізно. Ви нічого не зможете вдіяти).

Середня група складається з більшості, де люди зрідка регочуть від пуза, однак часто усміхаються. Якийсь час я намагався вести рахунок, але коли це стало надто відволікати, припинив. Я підрахував, скільки разів сміялися мої співрозмовники, однак потім і гадки не мав, про що вони розмовляли. Вони навіть поцікавилися, чи все зі мною гаразд.

Тепер я намагаюся відстежити, як часто сміюся я сам, але це значно важче, ніж ви гадаєте. Після години чаювання та години більярду з Греме та Ефертом, я нарахував десь зо три сміхи і десять-п’ятнадцять усмішок. Непогано.

Хоча це наштовхнуло мене на болісне розуміння того, що коли я чи хтось інший сміється, то це часто робиться задля соціального схвалення. Трохи посміятися тут, усміхнутися там, не маючи на це жодної іншої причини, крім бажання бути ввічливим чи видаватися люб’язним чи через власне боягузтво відверто сказати людині, що вас її жарти не