Читати книгу - "Пекельний звіздар"

— Видно, що з бабою маю діло… — каже чарівник. — Кого ти смертю лякаєш… козака?! Він малий, — показав на Івася, — а я от великий, та смерть нам обом, як мати!

— Ну, то згинеш! — каже Нея.

— Не нахваляйся! — каже чарівник. — Нічого не вдіяла ти тоді, коли наслала шереметів і оточили вони нас на Дівич-горі… полягли всі ковуї та поляниці, але не оддали тобі образ Лади! І зараз нічого не вдієш.

— А чого се? — питає дива.

А чарівник підняв руку і накреслив огненний знак у повітрі.

— А от чого!

Задвигтіла земля, застугоніло щось угорі, гойднулося свічадо та й упало на долівку. Перелякався Йвась і очі заплющив.

А як розплющився, то побачив, що стоять у покої три діви оружні у панцирах та шоломах. Мечі їхні, як сонце горять, а на щитах викарбуваний Оберіг.

— Бачиш? — питає чарівник. — Се ті поляниці, що лишилися вірні Матінці Ладі! Наділила їх вона у Дажбожому Вирії такою силою, що не тобі мірятися з ними!

— Он воно що!.. — каже Нея.

Та здригнулася і почала танути просто на очах. Зайнялося сивою імлою її тіло, заколивалося, наче у товщі води, і зблякло.

— Іди туди, куди не доходять! — каже чарівник. — Зостанься там, відкіль не вертаються!

— Я ще знайду тебе… — розпливаючись в ніщо, прошепотіла дива Обида.

І пальцем посварилася на Івася.

Як опинилися вони на білому світі, то сів Івась на землі та й каже:

— Сонце світить, вітер віє… Значить, ще не прийшла моя смертна година!

— Господь милостивий! — каже чарівник. — Поки йдеш його шляхами, доти він і чуває над тобою.

Глянув Івась, а чарівник перемінився в козака Мамая: запорозька одіж на ньому, оселедець на голові, а при боці шабля. Тут же і кінь стоїть, а коло нього песик невеличкий.

— О, — каже Івась, — і Юрчик з тобою! Здоров, хованцю!

— Здоров-здоров, обіяснику! — каже йому песик. — Накоїв ти тут… з того світа мусили до тебе летіти!

— Насилу й устигли, — каже козак Мамай. — Та, слава Богу, побороли вражу бабу!

— А поляниці де поділися? — питає Івась.

— Не можна їм довго в сьому світі бути, — каже козак Мамай. — Там вони зараз, де вічно світить сонце… Ну, та вилазь на коня, завезу тебе до Січи!

Сів Івась поперед кульбаки, песик у тороки заліз — та й знявся кінь і полетів.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже Івась. — Не думав і не гадав я, що буду колись попід небесами літати!

Так високо знялися вони, що видно було всенький світ, як на долоні. Лежали внизу степи, зелені мов рута, лиснів на сонці могутній Дніпро з його порогами, притоками та заплавами, голубіли озера, лимани та річки. Кишіла там сила-силенна птаства й звіроти. Он пробіг у степу табун диких коней, трохи далі тирлуються в болоті кабани, а на піщаній кручі гріється на сонці здоровезний змій-жовтобрюх. Качок та гусей стільки над плавнями, що й сонце затуляють, у воді риба стоїть, що й дна не видно… ніде не бачив Івась такого дичини!

— І все оцеє — наша земля!.. — каже він.

— Правду кажеш, — озвався козак Мамай. — Січ — мати, а Великий Луг-батько, отам треба й проживати, там же треба і вмирати!

— Ех, — каже Івась, — добре було б жити на Вкраїні, якби не лізла сюди ріжна нечисть! А то одні вороги за другими!

— А коли ж була така пора, що ворогів не бувало? — питається козак Мамай. — На те й вороги, щоб шаблі козацькі не ржавіли та було з кого здобичі добрим молодцям узяти!

Аж унизу і Січ з'явилася, оперезана двома валами. Люди, як ті мурашки, вешталися на січовому майдані й у передмісті.

— А як побачать нас оцеє у небі? — питає Івась.

Засміявся козак Мамай.

— Хіба ж волхва можна побачити! Тоді бачать його, як він сам того хоче.

Та й торкнув коня, а той каменем пішов униз. Забило дух Івасеві, аж дивиться: вони вже на кручі коло хати.

— Бувай же здоров, козаче! — каже йому чарівник. — Іди тим шляхом, що ти обрав його, і нехай Господь тобі в обороні буде!

Та й щез разом із конем і песиком-хованцем.

Увечері розповів Івась характерникові, що то за пригода з ним сталася. Вислухав той і каже:

— Значить, завзялася на тебе дива Обида не на жарт… Рідко буває, щоб вона зі смертними діло мала, тим паче з козаками!