Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Льоня зачинився у кімнаті. Але й туди долинали крики й погрози Калерії Гаврилівни.

— Це ж неподобство! Я зовсім не збираюся лізти на горище і бесідувати звідти про хороші манери! Французька мова!.. Нехай вони спершу рідною мовою навчаться розмовляти! А дровітня? Та ніколи в житті! Ніколи в житті я не викину свої дрова, які зберігалися стільки років і які мені дорогі! Ні за що в світі!..

— Ти розумієш, — скаржилася вона по телефону своїй приятельці. — Це ж справжнє знущання! Глузування! Вони говорили про мене у передачі для пенсіонерів. Що, цікаво, вони хотіли цим сказати? Що мені вже п'ятдесят п'ять років? Чи що я наближаюся до пенсійного віку? Що спільного у мене з пенсіонерами, що?! Я, бачте, погодилася звільнити дровітню! Згідно якихось там неперевірених даних! Нехай вони перевірять ці дані! Ну, звичайно… Правда твоя, просто з принципу! Ніколи не звільню, ніколи…

Одержавши підтримку своєї приятельки, Калерія Гаврилівна знову загаласувала наодинці на кухні. Крик її увірвала поява шофера Васі Кругляшкіна.

Шофер Вася увійшов до кухні у своєму робочому комбінезоні, з засуканими рукавами, з милом і рушником у руках.

— Саме так: їх треба навчити хороших манер! — зло відкарбувала «мадам Жері-внучка». — І я піду до будинкоуправління! Нехай вони примусять замовкнути всіх цих кореспондентів з горища! Кожного дня концерти для пенсіонерів! Просто вирішили заморити старих людей: спати неможливо, відпочити неможливо! І ці обурливі повідомлення!

— Які повідомлення? — здивовано, не розуміюче закліпав очима Вася. — Вас же на весь будинок прославили! Такі хороші справи ви придумали — ну, просто не чекав!

— Ви ще багато чого від мене не чекаєте! — рішуче вигукнула Калерія Гаврилівна. — До будинкоуправління! Я у них вимагатиму! Вони зобов'язані охороняти своїх мешканців од свавілля!..

З цими словами Калерія Гаврилівна вибігла на площадку парадних сходів.

Вася Кругляшкін підійшов до Льониних дверей:

— Виходь, Леоніде! Не бійся!

Льоня обережно виглянув у коридор.

— Це ти ловко придумав! — похвалив його Вася. — Почав, значить, її перевиховувати? — Вася зітхнув: — Тільки що з цього вийде? Бачив, як спалахнула?

— Не бачив, але чув. Крізь двері.

… Сусідка з десятої квартири виймала газети з поштової скриньки.

Побачивши Калерію Гаврилівну, вона сплеснула руками:

— Я така рада! Така рада! У моєї Віри з французької мови лише трійки. Хотіла репетитора запросити. А тепер ви допоможете їй, люба Калеріє Гаврилівно! Просто по радіо. Це так чудово! І безплатно! Ви багатьом допоможете…

— Так, я їм усім допоможу! — похапцем промовила «Жері-внучка» й помчала вниз.

Але на другому поверсі її перехопило подружжя пенсіонерів. Вони завжди ходили разом і навіть говорити умудрялися якось разом, в один голос.

— Чудо-во! Просто чудо-во! — дуетом заспівало старе подружжя, — Спасибі за всіх наших онуків і онучок! Спасибі!..

— Будь ласка! На здоров'я… — трохи розгубившись і вже без недавньої люті промовила Калерія Гаврилівна. І побігла далі.

На першому поверсі її зустріла прибиральниця, з відром і ганчіркою у руках. Від цієї суворої жінки всі мешканці будинку вже багато років чули лише одне: «Ноги треба витирати! Вдома, либонь, витираєте!..»

Але зараз вона виявилася дуже багатослівного:

— От навчіть, навчіть їх хороших манер, Калеріє Гаврилівно! Тоді, либонь, ноги в парадному витиратимуть. І на стінах не писатимуть свої імена… Й інші всякі речі! Навчіть їх, навчіть!

— Я їх навчу! І провчу! — на ходу мовила Калерія Гаврилівна, вибігаючи на вулицю.

Будинкоуправління було у дворі, в напівпідвалі.

Вибігши на подвір'я, Калерія Гаврилівна зупинилася. Дорогу їй перепинив цілий гурт пенсіонерів, які щойно, сидячи на лавці під дерев'яним стовпом, слухали радіопередачу. Всі почали вітати Калерію Гаврилівну й навіть потискати їй руки:

— Чудово, чудово придумали! Дуже благородно! Дуже! Вирішили, значить, подарувати свої знання підростаючому поколінню? От якби всі мешканці так вчинили! Це для усіх нас — взірець! І дровітню, значить, вирішили звільнити? Правильно! Відкрили простір дитячій ініціативі й самодіяльності!

— Так-так… Вирішила подарувати… І відкрити простір… — пробелькотіла Калерія Гаврилівна, розгублено відповідаючи на вітання і потиски рук.

— Ну, не будемо, не будемо вас затримувати… Прийміть іще раз!..

Бігом спустившись у напівпідвал, Калерія Гаврилівна рішуче відчинила двері будинкоуправління і просто з порога вигукнула:

— Чули? Я повертаюся на виховну роботу!

— Чули! Авжеж, чули! — відповів кербуд, спершись на стос довідок і паспортів. — Цей «сьомий поверх» усіх нас того… До діла залучив! Хочу навіть сьогодні сам особисто по їхньому радіо виступити і подяку оголосити: усі стіни у під'їзді, уявіть собі, до ладу привели! Нічого не скажеш: молодці! А щодо дровітні — ви правильно вирішили, товаришко Клепальська!

— Так, вирішила! Якщо дітям треба — будь ласка! Мені не шкода!

Тітка Поллі, як відомо, примусила Тома Сойєра фарбувати паркан якраз у день суботнього відпочинку. І саме в той далекий день Том «відкрив великий закон», який звучить так: «… для того, щоб хлопчику або дорослому захотілося чогось, потрібно лише одне — щоб цього було нелегко домогтися». Льонька не дуже твердо пам'ятав закони фізики, які він вивчав у школі, але закон Тома Сойєра знав напам'ять.

Вийшло так, що майстерня «Що зламалось — усе відремонтуємо!» призначила перший пробний ремонт парадного у першому під'їзді саме на неділю, тобто, як і тітка Поллі, на день відпочинку. А ще напередодні Льонька довідався, що у неділю тільки на одному-єдиному дев'ятигодинному сеансі йде новий дитячий фільм, про який дівчатка у дворі