Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

— Атож, відколи це я дозволяю собі… — почав був я і замовк, бо Генрі, стоячи в коридорі, хитав головою: ні, не те. Потім він застережливо приклав палець до губів.

— То ваш знайомий, — мовив він. — Водій таксі знає вас, він з Венеції. Ідете?

— Іду, — відповів я, спохмурнівши. — Коли ви так кажете…

— А, і ось іще. Це для Фанні. П'єтро сказав віддати їй. У нього внизу вже так напхано, що для цього нема місця.

Він подав мені гладкого муркітливого плямистого кота.

Я прийняв ту важку, але приємну ношу й відніс до Фанні, яка й сама замуркотіла, взявши на руки плямистого звіра.

— Ой любчику! — вигукнула вона, щаслива й від Моцарта, й від котяри. — Не кіт, а мрія! Справжня мрія!

Генрі кивнув головою їй, кивнув мені й подався коридором геть.

Я підійшов до Фанні обняти її на прощання.

— Ти тільки послухай, як муркоче, ніби в нього там мотор! — вигукнула Фанні, піднявши схожого на подушку котяру, щоб поцілувати його.

— Замикайте двері, Фанні, — сказав я.

— Що? — не зрозуміла вона. — Що?

Спустившись сходами у вестибюль, я побачив Генрі, який і досі чатував у темряві, майже невидимий під стіною.

— Генрі, бога ради, що ви тут робите?

— Дослухаюся, — сказав він.

— До чого?

— До будинку, до всього навколо. Цс-с… Слухайте. Ось воно.

Його ціпок піднявся й, мов чутлива антена, показав у глиб коридора.

— Отам… Чуєте?

Десь далеко війнув вітер. Десь далеко в темряві перебіг легкий бриз. Хтось зітхнув. Рипнули двері.

— Я нічого не чую.

— Це тому, що ви напружуєтеся. Не напружуйтесь. Просто слухайте. Ось…

Я послухав, і мене пройняло холодом.

— Хтось є в домі, — прошепотів Генрі. — Хтось чужий. Я відчуваю. Мене не обдуриш. Хтось там шастає нагорі, не з добром.

— Не може бути, Генрі.

— Може, — пошепки мовив він. — Це вам сліпий каже. Якийсь лиходій. Генрі знає що говорить. Не послухаєш моєї ради — загримиш зі сходів або…

«Втопишся у ванні», — подумав я. Але сказав інше:

— Ви стоятимете тут цілу ніч?

— Хтось же має чатувати.

«Сліпий?» — подумав я.

Він прочитав мою думку. І кивнув головою.

— Атож, старий Генрі. Ну, а тепер біжіть. Мій нюх каже, що там стоїть великий розкішний «дьюзенберг». Ні, не таксі, то я збрехав. Хто б це міг приїхати по вас о такій пізній порі та ще й розкішною машиною?

— Ніхто.

— То йдіть. Про Фанні я подбаю, задля всіх нас. А от хто тепер подбає про Джіммі?..

Я рушив з одної пітьми в іншу.

— Стривайте, ще одне.

Я спинився.

— Що то за лиха новина, яку ви сьогодні принесли й не сказали про неї? Ні мені, ні Фанні.

Мені аж дух забило.

— Звідки ви знаєте?

Я подумав про стару жінку, що поринала у висхле річище, безмовна, вгорнута в біле покривало, зникала з очей. Подумав про Кела, про його пальці в ритмі «Кленового листка», які прибило кришкою піаніно.

— Хоч ви й жуєте м'ятну гумку, юний сер, — поважно пояснив Генрі, — одначе з рота у вас сьогодні тхне кислим. Це означає, що ви погано перетравили з'їдене. А це означає, що деяким письменникам, ні з сього ні з того прибулим до нас на суходіл, випав недобрий день.

— Усім нам випав недобрий день, Генрі.

— Я й досі його видихаю. — Генрі випростався на весь зріст і помахав ціпком у бік сутінних коридорів, де за дверима одна по одній згасали лампочки й людські душі погрузали в сон. — Сторожовий пес Генрі. Ну, а ви — йдіть!

Я вийшов за двері, де мене чекала несподіванка, що мала не тільки запах, а й вигляд лімузина «дьюзенберг» випуску 1928 року.

То був лімузин Констанс Реттіген.

Довжелезний, блискучий і розкішний, він скидався на вітрину фешенебельного магазину на нью-йоркській П'ятій авеню, що якимсь чаром опинилась на цій злиденній околиці Лос-Анджелеса.

Задні дверцята лімузина були відчинені. Шофер сидів за кермом, насунувши на очі кашкета, й дивився перед себе. На мене він і не глянув. Я спробував привернути його увагу, але мотор лімузина очікувально хурчав, і я марно гаяв час.

Ще ніколи в житті я не їздив у такій машині.

Може, це був мій перший і останній шанс.

І я скочив у відчинені дверцята.

Тільки-но я гепнувсь на заднє сидіння, як лімузин плавно, мов велетенський полоз, відвернув від тротуару. Грюкнули обіч мене, зачиняючись, дверцята, і ще до кінця кварталу ми набрали шістдесят миль на годину. А коли вимчали на Темпл-Хілл, то догнали вже не менше ніж до сімдесяти п'яти. Якось так виходило, що до самого Вермонта нам було зелене світло, а там ми повернули на Вілшір і, хтозна-навіщо, подались аж на Вествуд, може, заради мальовничого краєвиду.

Я сидів на задньому сидінні, мов Роберт Армстронг на руках у Кінг-Конга, по-немовлячому гукаючи й белькочучи щось сам до себе. Хоч я й знав, куди їду, проте ніяк не міг збагнути, за що мені така ласка.

Потім пригадалось, як іноді ввечері, піднявшись сходами до дверей Фанні, я чув оцей самий дух парфумів «Шанель», шкіряних сидінь і паризьких ночей. Це означало, що Констанс Реттіген була там за якихось кілька хвилин переді мною. Ми розминалися просто-таки на дві-три волосинки норкового хутра й на легенький віддих з присмаком «Гран Марньє».