Читати книгу - "Заплакана Європа"

– Я, е-е-е-, у-у-у… – шукав потрібні слова. – Я есть Воль-йо-дья, Вов-ка. Розумієш? Німчура, – побачив дружину, точніше, почув її регіт і відразу вдався до пояснень. – Познайомився ось із фіном… – сором’язливо промовив, тупцюючи на місці. – Він мені дещо розповів, я – йому, – взяв під ліктик норовисту дружину й повів до бунгало.

Людочка, йдучи за ними, побачила й підняла з землі металевий ланцюжок, густо вкритий пилюкою.

– Володю, Наталко! – закричала, наздоганяючи пітерців. – Це ви загубили?

– Ні! – Відмахнувся чоловік спочатку, тоді придивився уважніше й зрадів. – Це золото. Напевно, хтось із відвідувачів кафе загубив. Заховай, буде твій, – передав Люсі в долоню знахідку.

– Продай краще, – втрутилася в розмову Наталка.

– Та кому ж я продам? І за скільки?

– Та хоч би й мені. Задорого. Вовка, купи для мене.

– У тебе є чимало, – буркнув чоловік.

– Хочу ще. Тобі шкода? Скупий. От побачиш, кину тебе, піду від тебе до щедрого. Думаєш, не зможу? – Наталка підморгнула Людочці й, удаючи ображену, подалася до своєї кімнати. Володя почовгав за нею.

За короткий час, що Наталка перебувала у таборі для біженців, вона встигла зробити чимало справ, націлених на влаштування непоганого, на її думку, життя для своїх дітей. Першою сім’ю залишила старша, Оксана, яку мати сватала кожному фінові, що з’являвся у цих місцях. Для здійснення далекосяжних планів матуся просиджувала з дочками у придорожньому кафе мало не цілодобово. Спілкувалася з автомобілістами, у розмові встигала натякнути, що в неї дочка на порі, отримувала від найскромніших представників титульної нації жести на кшталт прокручування пальцем біля скроні, виставляння середнього пальця вгору або просто мовчазної капітуляції. Найрозповсюдженішим був саме німий відступ, під час якого аборигени купували по склянці чаю-кави членкиням дивної компанії й зникали безслідно з їхнього придорожнього життя. Але знайшовся якийсь напівстарець, що погодився. Мовляв, ласий шматочок оця дівчинка.

– Мама домовилася, що ми одружимось, коли мені виповниться вісімнадцять, – з дитячою безпосередністю розповідала Оксана. – А що? Проживу з цим придурком зо два роки. Отримаю фінський паспорт, тоді мені сам чорт не брат. Хоч кого причарую, – складалося враження, що то говорить її мати. – А ще краще, повернуся додому, – огляділася навкруги, чи мама не чує. – Їй-бо повернуся до Пітера… У фірмових шмотках… Буду там розсікати, як краля. Як путана, – додавала із захопленням й пояснювала: – Путани класні. Вони модні, стильні. Їх відразу видно. Усі в хутрах-пєсцах. Фірма!

Дарма Наталка Швендерберг переймалася майбутнім дітей. Усе владналося напрочуд швидко. Усім євреям дали дозвіл на проживання у Фінляндії, не минуло й трьох місяців. Відразу потому жінка покинула Володю. Чоловік, зітхнувши з полегшенням, відмовився від шляхетно наданої можливості мешкати у тритисячному містечку фінської глибинки й відлетів до мами в теплу Хайфу. Уже звідти прислав колишній дружині папери про розлучення, яких вона домагалася. Оксана після запальних дискусій із мамою, які подеколи закінчувалися рукоприкладством, вирішила повернутися до Пітера. Володя дозволив їй жити у своїй трикімнатній квартирі, яку завбачливо не продав. Оксана прихопила з собою знайомого безробітного шведа-алкоголіка й вийшла з-під контролю матері назавжди.

Наталка перекинула свою увагу на іншу дочку, досить вдало випхала її заміж за фінського магната, підробивши доччині документи у такий спосіб, аби вона стала нарешті повнолітньою у свої фактичні п’ятнадцять. Сама також непогано прилаштувалася за спиною американського пенсіонера-ба-гатія, що волів жити у холодній екстремальній Скандинавії.

Григорій-стоматолог отримав престижну роботу в Гельсін-кі, і сім’я повністю інтегрувалася в нове суспільство. Та про це Людочка й Микола довідаються лише згодом, бо їм іще довго доведеться прожити серед цнотливої природи у краї торішнього снігу, непрохідних лісів, які ніколи не вирубуються; маленьких містечок і тріскучих морозів; білявих блакитнооких дітей, яким усе дозволяють; краї побутових п’яниць і непробудних алкоголіків, найвищих податків та найбільшої соціальної захищеності населення; країні лосів, снігових скутерів, полярної ночі; домівці казкового Санта Клауса та реальних сивеньких бабусь і суворих дідусів-бороданів; царині дерев’яних простеньких ззовні й оснащених найсучаснішою технікою всередині саун, що стирчать на берегах нерукотворних крижаних озер; країні, мешканці якої говорять дивною, не схожою ні на яку іншу, пташиною мовою; зрештою, у чудовому краї під смішною, наївною назвою Суомі.

У середині серпня совєтську діаспору біженського притулку привела в оціпеніння звістка про танки, що заполонили центральні вулиці Москви. Росіяни, українці, молдовани й білоруси збіглися до спільного телевізора у хол готелю й, затамувавши подих, спостерігали за новинами «CNN».

– Переворот! Переворот? – злітало з уст.

– Буде війна! – припускав дехто надто сміливий.

Картинка, яку транслювали провідні телеканали світу, була не вельми втішною. Довгі ряди потужних військових машин зелено заполонили широкий проспект. Народ, що стояв тісним гуртом, скандував із піднятими руками, численний натовп хвилювався, цей нерв передавався й біженцям у спокійній скандинавській периферії. Попри те, що побачене хвилювало, а подеколи й лякало колишніх радянських громадян, кожен із них подумки радів та уявно потирав руки. «Тепер однозначно дадуть дозвіл на проживання», – думали. Кожен малював себе героєм, ніби й сам відстоював свободу під прицілами залізних монстрів.

Два дні поспіль усі без винятку вихідці із Союзу носилися табором із гордо піднятими головами й зверхньо дивилися на заїрців, у чиїй державі настало тимчасове затишшя. Дехто навіть дозволяв собі філософські роздуми вголос, мовляв, у нього більше прав отримати громадянство, ніж, скажімо, у румуна чи албанця. Над табором відлунював дух буремних подій у Москві, обговорювали побачене вдень і вночі, сперечалися, намагаючись заскочити наперед і вгадати, чим усе закінчиться. Здебільшого схилялися до думки, що неминуче повернення до часів вусатого батька народів, до більш щільної залізної завіси, яку неодмінно відбудують у вигляді оновленої берлінської стіни. З радістю у серці зітхали, дякуючи собі, що не забарилися та вчасно дременули. Але…

За три доби путч було придушено, все влаштувалося, стихло й розсмокталося. Багато хто з тих, що вже бачили себе повноправними фінами, втратили останні краплини надії, опустили руки й зазбиралися до «теплих країв», як то Норвегія та Швеція.

– Я так сподівався, що у Москві станеться щось жахливе, – говорив Микола. –