Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

— Той, якого ти вистежив у райцентрі? — запитала Віра й з цікавістю глянула на Андрія.

— Той самий, батяр клятий! — визнав Андрій, зітхнувши. — Коли б у мене була зброя…

— Якщо він тут уже з'явився, то побачитесь, — мовила Віра зовсім легковажно, але нараз збагнула, яким саме може бути це побачення, і зіниці в неї знову потемнішали від жаху. — Але краще, щоб не бачилися!

— Я все одно його підловлю, — пообіцяв Андрій. Знав, що каже недаремно, що мусить спіймати, бо не поважатиме сам себе.

Нараз подумав, що в лісі, крім Гриця, є ще бандерівці, вони можуть помітити їх — узяв дівчину за руку й потягнув до узлісся: лише там почувався в безпеці.

— Треба негайно повідомити лейтенанта, — мовив, і вони побігли, продираючись крізь кущі.

Солдати з райцентру приїхали пізно, коли почали густішати сутінки.

Демчук нервував і крутив ручку телефону, але станція вже не відповідала. Почувши на вулиці скрипіння коліс і побачивши на парокінній ресорній бричці двох солдатів і молодшого лейтенанта, озброєних автоматами, Антон Іванович зрадів так, що вискочив на вулицю і заметушився біля брички, буцім був не голова сільради, а хлопчина, який уперше побачив озброєних солдатів.

— Бричку, прошу вас, — казав, тиснучи молодшому лейтенантові руку, — поставимо на шкільному подвір'ї, коней нагодуємо, і для вас уже вечеря готова. Гнате, — озирнувся на завмага, який стовбичив на ґанку крамниці, — збігай по Бутурлака, най іде до школи, — ми там будемо.

Гнат Суярко обмацав солдатів уважним поглядом, закинув за спину карабін й пішов мовчки, погойдуючи важкою головою.

Демчук сів на передок брички поруч зовсім ще молодого солдата, взяв у нього віжки. Коні рушили легко, немов і не було позаду сорокакілометрового лісового путівця — певно, відчули, що саме в цьому селі на них чекає відпочинок і повний жолоб свіжої трави. Бричка обігнала Суярка, який ступив крок убік, пропускаючи, повернула до шкільного подвір'я, а Гнат ще постояв трохи, вдихаючи терпкий запах кінського поту, й подався на околицю по лейтенанта.

Бутурлак гадав, що бандерівці підуть на село тільки вночі, але чого тільки на світі не буває, мусив передбачити все, — сам зайняв пост біля спіжарні за городом, на інші пости поставив Андрія з Пилипом та Ротача. Коли Суярко повідомив його про прибуття підмоги з району, залишив Гната замість себе й подався до школи, де Антон Іванович уже годував солдатів гарячою юшкою.

Молодший лейтенант внутрішніх військ, який привів до Острожан допомогу, одразу сподобався Бутурлакові. Кажуть, щоб спізнати людину, треба з нею пуд солі з'їсти, але ж буває й так, що з першої секунди людина викликає симпатію, все в ній стає тобі зрозумілим і близьким з першого ж погляду, з перших же слів, з першого потиску руки.

— Молодший лейтенант Володимир Лебединський, — відрекомендувався він Бутурлакові й подивився з цікавістю, але відкрито, приязно. — А це мої хлопці, — вказав на солдатів, — Олекса та Вова.

Олекса та Вова зробили не дуже впевнену спробу відірватися од юшки, та Бутурлак махнув їм рукою, дозволяючи не додержуватися належного в таких випадках офіційного ритуалу. Сів навпроти Лебединського, з задоволенням спостерігаючи, як жадібно сьорбає той дерев'яною ложкою справжню рибальську юшку.

Молодший лейтенант непомітно підморгнув Бутурлакові: це виглядало і як схвалення юшки, і як вияв приязні особисто до нього, Бутурлака, і як упевненість у тому, що все взагалі кінчиться гаразд і ніякі бандерівці, скільки б їх не було, не зможуть зіпсувати їм настрій.

Лебединському було років двадцять, не більше, він — мало не ровесник Бутурлакові, хіба що на два-три роки молодший. Людина стороння дала б Бутурлакові значно більше — після поранення він одразу якось постарів, обличчя в нього потемніло й чоло прорізала зморшка. Виглядав років на тридцять чи навіть на тридцять п'ять. У Лебединського ж були зовсім рожеві щоки, округле підборіддя й рожеві хлоп'ячі вуха, які весь час ледь помітно рухалися, і це робило його трохи смішним і зовсім юним.

Лебединський доїв юшку, глянув на порожню тарілку, як здалося Бутурлакові, із жалем і відсунув її.

— Антоне Івановичу, — гукнув лейтенант, — насипте ще нашому гостеві!

— Вистачить… — спробував заперечити той, але не дуже енергійно.

Демчук поставив перед ним повну миску картоплі зі смаженим лящем.

— Ви частуєте нас королівською вечерею, лише заради неї варто було потрястися сорок кілометрів! — підчепив виделкою картоплину, зажував смачно. — А ви як вважаєте, хлопці?

Солдати одностайно закивали головами.

Бутурлак дивився, як молодший лейтенант спритно розправляється з їжею, і не підганяв його.

Лебединський оцінив цю делікатність і, жуючи, почав вибачатися:

— Скучили ми за справжньою їжею, та й дорога… Але, коли час терпить, ще три хвилини…

— Навіть десять, — дозволив таку розкіш Бутурлак, але зиркнув на темне вікно тривожно.

Лебединський перехопив той погляд.

— Не хвилюйтеся, лейтенанте. Я тут уже другий рік і трохи вивчив ситуацію. Як правило, вони приходять на світанку, коли людям найкраще спиться — ми не запізнимося, будьте певні.

Бутурлакові сподобалася спокійна впевненість молодшого лейтенанта і відсутність хизування. Сказав: трохи вивчив ситуацію, отже, не хвалько, а це — найголовніше.

— Поки ви вечеряєте, я ознайомлю вас з обстановкою в загальних рисах, якщо не заперечуєте.

Молодший лейтенант кивнув, а солдати трохи повернули голови до Бутурлака.

— Ми вас уважно слухаємо, — визнав за необхідне усе ж сказати Лебединський.

— Ви бували колись в Острожанах? — запитав лейтенант.

Усі троє заперечливо похитали головами.

— Село лежить на березі великого озера, і з цього боку можливість нападу виключається. Потрібні човни, та й взагалі — можна наштовхнутися на рибалку, той зчинить тривогу… Коротше, навряд чи вони нападуть з цього боку, хоча на всяк випадок там чергуватимуть сільські хлопчаки. В разі чого вони встигнуть повідомити нас, але, гадаю, цього не трапиться. Там луки, місця відкриті, і бандерівці одразу потраплять під наш вогонь.