Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

– Знаю, – кивнув Гаркуша, – й не голими…

– Так, але все спокійно, анічичирк. Виходжу на вулицю, й там усе гаразд. Ну, зітхнув я вільно, подумав, у Грижовської щось непередбачене, монастир усе ж не дансинг, аі свої складності, і завтра пані кармелітка буде як штик.

Виходжу, отже, на проспект, озирнувся – нікого. Тут мені зовсім на серці полегшало, та раптом бачу в сусіднім завулку «віліс». Пам'ятаєте, зовсім маленький і спокійний тупик, машинами там і не пахло…

– Може, хтось з військових поселився?

– І я так подумав. Та на всяк випадок став за дерево дивлюсь, а з дому Грижовської військовий виходить. Мороз у мене по шкірі – у «вілісі» ще двоє, куди подітися? Єдиний рятунок – трамвай, й то сумнівно, машина в них… Правда, фора в мене, я то зрозумів, що на мене полюють, а вони ж цього не знають, певно, водитимуть і одразу не братимуть.

– А не перебільшуєш?

– Е-е.. – безнадійно махнув рукою Федір, – вони б мене не випустили…

– То що ж?

– Чекайте, отже, рвонув я до зупинки, й трамвай підходить. Той військовий, що з будинку Грижовської вискочив, на розі зупинився, либонь, у них знак є, хлопці на «вілісі» заметушилися, але є бог на небі – сів я до трамвая, дивлюсь, а в них щось трапилося, мабуть, машина ве завелася, бо капот підняли й копирсаються…

Гаркуша полегшено зітхнув.

– Так, є бог, – мовив упевнено, – і він поки що на нашому боці.

– На бога сподівайся… – посміхнувся Федір. – А трамвай хоч і старий, та, виходить, надійніший. Я їду, а вони облизуються.

– Могли завести мотор і наздогнати.

– А я що – лисий? Звичайно, могли, але ж я через зупинку за поворотом зіскочив і до брами. Перечекав трохи, бачив навіть, як вони «вілісом» по вулиці нишпорили, однак пізно, голубчики, я потім на Городецьку пішки дістався, завулками, гаку дав, проте не жалкую.

– Далі трамваєм?

– Грузовика зупинив. Шоферові – тридцятку, і йому добре, й мені…

– Чому ж так захекався?

– Дурний я до воріт під'їжджати! На Городецькій і вийшов, потім пішки й швидко, щоб роздивитися…

– Так, це не жарт, – кивнув Гаркуша. – Слава богу, минулося.

– Грижовська ж не знає, де ми?

– Ніхто не знає, крім залізничника та Сороки.

– Краще б взагалі – ніхто.

– Так уже сталося. Але їм довіряє сам гауптштурмфюрер Кранке, залізничник за його завданням і знайшов цей будинок – бачиш, не помилився, поки все гаразд.

– Поки…

– Не каркай,

– Але як смершисти вийшли на Грижовську?

– Не ламай собі голову: вийшли, то й вийшли, а нам своє робити.

– Дайте випити.

– Так, тобі сьогодні треба, – погодився Гаркуша. Він підвівся на засклену веранду й виніс до саду пляшку горілки. Хліб і якісь недоїдки лежали на столі під грушею, Федір налив собі мало не повну склянку й вихилив жадібно. Вдихнув повітря, похитав головою і обтер губи, не закушуючи. Гаркуша присунув йому хліб, Федір відщипнув шматочок, пожував і подивився на Гаркушу просвітлілими очима.

– Гарно, – мовив, – усе добре, але ж мусили сьогодні виходити в ефір…

– Поїдеш завтра до лісу, Федір зітхнув, та погодився:

– Так, іншого виходу нема.

– На світанку вирушиш.

І все ж Федір зробив останню спробу:

– А якщо послати залізничника?

– Ні-ні, – заперечив Гаркуша, – він до станції прив'язаний, хто його відпустить?

– Міг би щось вигадати.

– Залізничника не чіпатимемо, – відрубав Гаркуша. – Основна інформація йде від нього, це перше. По-друге, він просто відмовиться. Обов'язки чітко розмежовані, за передачу інформації відповідаємо ми, отже, нам і морочитися з рацією. Залізничник підстрахує тебе на вокзалі, сьогодні ввечері я побачу його. А ти злякався, – раптом зауважив.

Федір зиркнув похмуро.

– Сьогодні я вислизнув просто з їхніх рук, – одповів.

– Знаєш, снаряди до одної воронки не лягають.

– Догадуюсь.

– То повечеряй і лягай. Виїдеш о пів на шосту, я тебе підійму.

Федір потягнувся до пляшки, та Гаркуша рішуче відсунув її.

– Завтра мусиш мати світлу голову, – заперечив.

– Та мушу, – не дуже охоче погодився Федір. – Ви не хвилюйтеся, в лісі мене ніхто не візьме. Я в лісі виріс, то прошу, мій рідний дім.

– Вірю, – роздумливо мовив Гаркуша. – Однак не подобаеться все це мені. – Як вони вийшли на Грижовську? Просто дивно.

– Біс із нею, – байдуже заперечив Федір. Він трохи сп'янів, очі в нього заблищали, й піт знову виступив па чолі й 'на носі. – Вам що, шкода кармелітки?

– Мені шкода себе.

– Але ж казали, черниця не знає, де мешкаємо.

– Не в тому справа: самі Валбіцин і Телле розробляли їй легенду, а то, прошу тебе, аси розвідки.

– Вони – аси, а Грижовська…

– Так, десь схибила, – зітхнув Гаркуша.

– Ставимо на ній крапку.

– На всяк випадок слід поміняти помешкання.

– Згоден.

– Скажу залізничникові, нехай підшукає.

– Бажано в іншому районі.

– Як уже вдасться.

Нараз Федір підвівся, сперся обома руками на стіл і зареготав весело.

– А дзуськи! – мовив крізь сміх. – Дзуськи, панове енкаведисти! Дулі вам узяти Федора Гроша й майора Гаркушу. – Налийте мені ще трохи, шефе, бо маю гарний настрій і мушу випити.

Гаркуша уважно подивився на нього, похитав головою, але збагнув, що Федорові й справді не завадить ще трохи спиртного, – налив на денце, подумав і долив ще трохи.

– Більше не дам, – сказав рішуче.

– А мені більше й не треба! – Федір випив і почав закушувати, повільно й розважливо.

Гаркуша подивився на нього з повагою: так, на Федора можна покластися: молодий, розсудливий, а головне – відчуває небезпеку, як пес запахи. А небезпека в них на кожному кроці – що ж, таке життя, вони обрали його свідомо й мусять іти далі, що б не сталося.

– Ну, товариші розшукувачі, виходить, проґавили шпигуна, – похмуро мовив полковник Карий і подивився чомусь не на Толкунова, а на Бобрьонка.

Майор витримав його погляд, наче приймав частку винй й на себе, й відповів коротко:

– Так уже трапилося, товаришу полковнику…

Звичайно, Карий мав усі підстави сердитися і шпетити але полковник славився тим, що ніколи не тільки не кричав на підлеглих, навіть не підвищував тон, і зараз не зрадив цій звичці. Мовив рівно, немов ішлося про зовсім буденну справу:

– Шофера слід віддати під суд, а вам, майоре Бобрьонок і капітане Толкунов, зауважую… – Він зробив паузу, і Толкунов негайно скористався з