Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

Двері рипнули знову — то вернувся, ковтнувши свіжого повітря, водій. «Як, уже по всьому? Хутко впорався»,— кинув він, зауваживши Моріса, який начебто мав би ще шмагати клієнта, охрещеного (натяк на назву тодішньої газети) Людиною в кайданах. «Хутко для тебе, за гульнею, — відказав Моріс, уражений здогадом, що він не сподобався нагорі. — Доручили б тобі сікуцію в таку духоту! Якби не п’ятдесят франків, що він платить...» — «А все ж язик у цього типа добре підвішений, видно, з учених. Скоро буде кінець — не казав тобі?» — «Казав, що нам не дати їм ради і що переможця тут не буде». — «Кат його мамі, холера, та він же бош...» — «Я вам уже казав, що ви надто горло дерете, — озвався старший, зауваживши мене. — Вам номер більше не потрібний?» — «Стули писок, не ти тут командуєш». — «Уже не потрібний. Я прийшов заплатити». — «Краще заплатити принципалові. Морісе, па-няй по нього». — «Якось незручно його морочити». — «Яка там морока!» Моріс рушив нагору і вернувся, мовлячи: «Принципал уже йде». Я дав йому два франки за турботу. Він зашарівся з утіхи: «О, красно дякую! Пошлю своєму братові, полоненому. Не скажу, щоб він там дуже поневірявся. Усе залежить від табору».

А тим часом двоє дуже чепурних клієнтів, у фраках і в накидках — двоє росіян, як мені здалося, судячи з легенького акценту, — стали на порозі, вагаючись, чи слід їм заходити. Очевидно, вони заявилися сюди вперше, хтось, мабуть, чи не дав їм адресу, з одного боку, опановані жагою, спокусою, а з другого, — вже тепер, — неабияким страхом. Один із них, гожий молодик, приказував щодві хвилини, звертаючись до другого з напівзапитальним-напівстверджувальним усміхом: «Ет! Кінець кінцем — начхати!» І хоча він хотів сказати, що кінець кінцем йому начхати на наслідки, радше все було навпаки, бо по цих словах він далі стовбичив на місці, і все в ньому лишалось, як і було: той самий погляд, звернутий до другого, та сама усмішка і те саме: «Ет! Кінець кінцем — начхати!» Отож «кінець кінцем — начхати!» — один серед тисячі інших приклад якоїсь химерної мови, зовсім не схожої на звичну, в цій мові емоція збиває на манівці те, що ми хочемо сказати, а натомість підставляє зовсім іншу фразу, яка зринає з незнаного озера, де живуть ці звороти, позбавлені зв’язку з думкою, чим, власне, її й зраджують. Пам’ятаю, як одного разу в Альбертини, коли Франсуаза зайшла тихенько, а моя приятелька лежала біля мене голісінька, вихопилося застереження: «Диви, он мила Франсуаза». Франсуаза тоді вже недобачала, і, переходячи покій далеченько від нас, мабуть, нічого б і не зауважила. Але такі ненормальні слова, «мила Франсуаза», яких Альбертина не вимовила б зроду, самі викрили своє походження; відчувши, що моя подруга розгубилася від хвилювання, Франсуаза, навіть не дивлячись, усе зрозуміла і пішла, муркнувши на своєму патуа слово «путана». Іншим разом, далеко пізніше, коли Блок, уже батько родини, видав одну зі своїх дочок за католика, якийсь невихований пан поспитав у неї, чи вона не жидівка і яке в неї дівоче прізвище. Молодиця, уроджена панна Блок, вимовила своє імення з-німецька, як вимовив би дук Ґермантський: «Блох».

Принципал, — вернімося до сцени в готелі (куди обидва росіяни таки наважилися зайти: «Кінець кінцем — начхати»),— ще не прийшов, аж це з’явився Жюп’єн, нарікаючи, що сусіди, мабуть, поскаржаться на нашу надто голосну розмову. Угледівши мене, він остовпів: «Гайда всі звідси, мерщій!» Присутні підхопилися з місць, коли я сказав: «Було б простіше, якби молоді паничі залишилися тут, а я вийшов би з вами на хвильку надвір». Він збентежено рушив за мною. Я пояснив йому, чому я тут. Було чути, як клієнти питали у принципала, чи не міг би він познайомити їх із ліврейним лакеєм, півчаком, шофером-мурином. Старих вар’ятів цікавили всі професії, у війську — всі роди зброї, серед союзників — усі нації. Деякі домагалися канадців, улягаючи, мабуть, несвідомо, чарові акценту, такого легенького, аж було невгадно, який це акцент, давньофранцузький чи англійський. Через свої спіднички, а також тому, що деякі озерні марення перегукуються іноді з певними схотінками, шкоти все зростали в ціні. А що кожній скаженині околичності надають особливих рис, а ті часом навіть посилюються, то якийсь старець, либонь, уже заспокоївши свою цікавість, уперто допитувався, чи не могли б його звести з калікою. На сходах почулися неквапливі кроки. Спонукуваний природженою нескромністю, Жюп’єн не забарився довести мені до відома, що то спускається барон і що бачитися нам ніяк не можна, але якщо я зболюся зайти до номера, суміжного з передпокоєм, де сиділи молодики, то він відкриє люфтик, — цей фіґель він вигадав для барона, аби той міг усе бачити і чути, залишаючись невидимим, а зараз цей фігель, сказав Жюп’єн, обернеться проти барона — мені на втіху. «Тільки не ворушіться». Він пхнув мене в чорний морок і залишив самого. Зрештою іншого номера для мене він не мав, бо готель, попри війну, був повний. Той, що я допіру звільнив, узяв уже віконт де Курвуазьє, — покинувши на два дні Червоний Хрест у X, він з’явився на годинку до Парижа погуляти, аби потім поїхати до замку Курвуазьє, до віконтеси, і виправдатися тим, що спізнився, мовляв, на потяг. Він навіть не здогадувався, що барон де Шар-люс — за кілька метрів від нього, не здогадувався і барон про віконтову присутність, бо ніколи не зустрічав кузена у Жюп’єна, а той уявлення не мав, хто такий Курвуазьє, який навідувався сюди інкогніто.

За хвилю і справді з’явився барон. Він насилу ступав через побої, дарма що мав би вже звикнути до них. Хоча його втіхи скінчилися і він прийшов тільки розплатитися з Морісом, він обвів зібраних молодиків кругойдучим, чулим і допитливим поглядом, розраховуючи ще на радість платонічних, але любовно довгих вітань. Я знову побачив його в усій його жвавій фривольності, яку він виявляв перед цим гаремом, сам майже збентежений; він крутив стегнами і тряс головою, млосно позирав із-під вій, що так вразило мене колись увечері, за його першого приїзду до Распельер, — чари, успадковані по якійсь невідомій мені