Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

села Кисилин, яке горіло від обстрілу німецької важкої артилерії. Стояв оглушливий гуркіт, «валізи» вибухали з шаленим гряканням. З ворончинського напряму теж лунала канонада. Недалеко від Кисилина мене наздогнав ординарець командувача корпусу. Внаслідок зміни ситуації я дістав наказ якнайшвидше зайняти позиції на заході від Ворончина, де ворог дуже напосідав на ліве крило 23-го корпусу. Згадав зарозумілу репліку генерала Кашталінського «Виконуйте його!» — і посміхнувся. Болото тепер доводилося обходити, тож на виконання наказу потрібен був цілоденний марш.

Щоб прикрити наш рух і досягти контакту із сусідніми частинами, я відрядив чотири ескадрони на розвідку, а сам надвечір прибув на нову ділянку, де відкриту місцевість подекуди протинали розкішні сосняки. В районі перед нами ворога не було, однак із сусідньої ділянки праворуч долинала інтенсивна стрілянина. Я піднявся на пункт керування вогнем, на вітряк; він був на телефонному зв’язку зі ще одним вітряком, де розташувався командир артилерії. Він описував мені, що бачив:

«Наші відступають… німці напосідають на п’яти цілим розстрільним… наші вояки панікують… вони викидають рушниці, чоботи… біжать що є духу… кількасот уже потрапило в полон… правий фланг німців обходить сосняк… на узліссі видно коней… здається, там організовують контрудар… тепер звідти йде атака німцям у фланг і в тил… повний успіх… ворога відбивають, він повертає… він тікає… полонених визволено».

Незабаром і я вже побачив утечу німців. Це був підсумок добре підготованого контрудару, здійсненого однією з моїх козацьких сотень під командуванням підполковника Смирнова. Проте скористатися успіхом не вдалось, адже коли над’їхав перший мій полк, було вже так темно, що він не зміг атакувати ворога.

У телефонограмі, яка надійшла того самого вечора, командувач 39-го корпусу генерал Стельницький висловив подяку за дії, які «врятували корпус від справжньої катастрофи». Генерал чесно визнав, що становище було скрутним, а от командир піхотного полку, врятованого сміливою атакою козаків, приписав собі цю заслугу і відмовився видавати підполковнику Смирнову свідоцтво про те, що його втручання вирішило перебіг бою.

Далі настала фаза позиційної війни тривалістю два тижні. Після певних перегрупувань військо знову пішло в наступ на луцькій ділянці на початку липня, і наприкінці місяця в наступ перейшли всі армії генерала Брусилова. На Галичині були великі успіхи, а ось на ковельському й володимир-волинському напрямку, де ворог устиг побудувати міцну межу, він здійснив контрнаступ свіжими силами. Бої тривали до 12 серпня.

Під час цих багатотижневих боїв мою дивізію, й досі додану 8-й армії, перекидали з ділянки на ділянку, щоб розв’язати кризу або діяти там, де завдяки локальним успіхам з’являлася можливість удару в глибину. Часом доводилося скуштувати оборонної війни в окопах. Попри всі труднощі, цей період годі було порівняти з тим, чого зазнала дивізія на першій фазі луцької операції.

Загальний наступ не дав бажаного результату. Росіянам не вдалося завдати вирішального удару австрійській армії, незважаючи на прориви під Луцьком та на інших ділянках. Унаслідок тривалої артилерійної підготовки наступ не став несподіванкою, і резервів генерала Брусилова, які складалися лише з трьох піхотних дивізій, не вистачило, щоб розвинути початковий успіх. Підмогу, яку знімали з інших ділянок, довозили повільно й потроху. Застосування кавалерійських дивізій теж було недостатньо сконцентрованим, а взаємодія з піхотою аж ніяк не завжди йшла гладко. Командування операцією принаймні на ділянці 8-ї армії час від часу вислизало з рук штабу армії.

Попри все те, наступ можна вважати дуже успішним. До наших рук потрапило близько 400 000 полонених і чимало матеріальних засобів. Ворога було відтиснуто в середньому на 50 кілометрів, 9-та армія, просунувшись на 100 кілометрів, дісталася до Станіслава й карпатських перевалів. Разом із тим було зайнято всю Буковину. Коли згадати, в якому стані перебувала минулої осені армія, треба віддати належне цілеспрямованій зимовій праці, надто коли брати до уваги вплив цієї праці на воєнні дії на інших європейських фронтах. Австрійці зупинили багатообіцяльний наступ на Італійському фронті, послабшав тиск на найдальший сектор Французького фронту під Верденом. Переміщення з Франції на Східний фронт 24 німецьких дивізій створило сприятливу вихідну ситуацію для наступу французів та британців, який розпочався 1 липня під Соммою.

Опосередкованим наслідком успіху Брусиловського наступу можна вважати й те, що наприкінці серпня 1916 року Румунія вирішила приєднатися до країн Антанти, — саме цього наполегливо прагнули антантівські дипломати. Чи відповідало це російським військовим інтересам — непросте питання. Румунія не дбала про те, щоб мати потужні збройні сили. Її армія складалася не більш як з 10 кадрових і 10 резервних дивізій. Командні кадри були недостатніми і слабкими, як і вишкіл та амуніція армії. Цей новий союзник мав тепер забезпечувати лівий фланг російської армії.

Невдовзі, власне, і з’ясувалося, що ті, хто вважав нейтральну Румунію кориснішою для Росії, мали рацію. Масований наступ ворога через Карпати і в напрямку Добруджі призвів до того, що всю Волощину, Добруджу і столицю країни Бухарест до кінця року було втрачено. Ще в ранній період Румунія попросила в Росії допомоги, яка в міру наступу Німеччини й Австрії набувала дедалі більших масштабів. Наприкінці зими 1917 року російського підсилення було на приблизно 500-кілометровому Румунському фронті аж 36 піхотних і 6 кавалерійських дивізій. Це означає, що російська армія тоді поставила в Румунії мало не чверть своїх сил, а сама лишилася майже без резервів. Крім того, Росія мала опікуватися забезпеченням провіанту і матеріальним поповненням румунської армії, поки її власна стратегічна позиція гіршала й гіршала. Хрестоматійний приклад того, що від слабкого союзника більше шкоди, ніж користі!

Серед сил, перекинутих пізньої осені 1916-го до Румунії, була й моя дивізія, яка наприкінці листопада знялася з Луцького фронту, щоб здійснити приблизно 700-кілометровий кінний марш розбитими дорогами. Здалася б швидша допомога, але перевантаження залізниць і тепер завадило верховному командуванню до неї вдатися. Під містом Роман у Молдові моїй дивізії випала честь урочисто проїхати повз командувача 9-ї армії генерала Лечицького, який на коні під’їхав до мене, щоб висловити подяку за здобутки дивізії того року, коли вона перебувала в складі його армії. Генерал ремствував, що завдання моєї дивізії, безперечно, буде відтепер і невдячним, і важким, зважаючи на слабку боєздатність румунської армії. «Армія роз’єднана, там немає армії» — такою була його сувора оцінка. 20 грудня ми прибули до містечка Одобешть, розташованого за 25 кілометрів на північний захід від Фокшан. За час тривалого маршу дивізія не втратила жодного коня.

У Фокшанах я прибув до генерала Авереску, командувача 2-ї румунської армії, який тепло зустрів мою дивізію. Становище трохи стабілізувалося, тому він запропонував мені дати своєму війську відпочити кілька