Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Ми осідлали коней і вирушили мерщій, однак до місця прориву вела далека баюриста дорога, тому дісталися ми туди аж із заходом сонця. Ми мусили в темряві долати глибокі траншеї і дротяні перепони на власних і на австрійських позиціях; то була небезпечна і забарна справа, надто з огляду на те, що артилерія пороздовбувала австрійські позиції. Коли я зі своїм авангардом пробрався через той лабіринт, з’явилася ще одна складність: мапа й місцевість не збігалися. Села були зруйновані дощенту, дороги зникли, на їх місці побудовано нові гарматні дороги. Орієнтуватися виявилося вельми важко. Аж уранці полки зібралися в умовному місці по той бік від позицій.

За відсутності оперативних зведень я рухався просто на захід. Уранці ми натрапили на австрійський ар’єргард, який протягом дня відходив за Стир. Ворог мав міцні позиції на протилежному березі, тому переправляння через річку здавалося безнадійним задумом, але я вважав, що таки можу спробувати на броді біля села Торговиця, розташованого кілометрів за десять на південь. Цей брід я знав з часів згаданих вище імператорських маневрів, які відбувалися 25 років тому. Назавтра вночі теж не могло бути мови про відпочинок, і з охтирськими гусарами в авангарді я доїхав до Торговиці 7 червня вдосвіта. У мене виникали досить дивні емоції, коли я вдивлявся на схід у річкову долину й розлогі поля з того самого пагорба, де колись молодим офіцером стояв серед арбітрів і озирав, як кавалерійська маса кількістю три з половиною дивізії, вишикувавшись квадратним ладом, готується переправлятися через Стир. А ось і брід, яким Охтирський гусарський полк перебрався тоді через річку з протилежного берега. Хоча тепер білих коней і було замінено на буланих, чапраки досі скидалися на червоні штани, а тютюново-брунатні однострої з жовтими шнурами цілковито увиразнювали картину, яка наверталася мені на пам’ять.

Чекаючи на інші полки, я звелів артилерії займати позиції і відкривати вогонь. Незабаром на крутому протилежному березі завиднілися потужні ворожі батареї і піхотні позиції на два «поверхи». Стир і тут не вийшло б форсувати без жорстоких боїв, які призвели б до великих втрат у живій силі й унеможливили б дотримання вказівок. Тому я вирішив узяти участь у наступі, що його один армійський корпус починав трохи південніше, і поїхав туди, щоб підготувати вступ своєї дивізії у бій. Але через кілька годин підготовчого двобою артилерії, до якого були залучені й мої батареї, надійшов наказ відмовитися від операції.

Я досі був без зв’язку зі штабом армії. Стверджували, що здобуто Луцьк, розташований за 25 кілометрів на північ, і я вирішив переправитися через річку там. Це був наш четвертий нічний кінний марш, і на ранок ми доїхали до Луцька, який справді перебував у руках росіян. Генерал Денікін, який зі своєю стрілецькою дивізією брав участь у здобутті міста, роз’яснив мені ситуацію, наскільки її знав. Тоді саме точилися бої з ворожим ар’єргардом на заході від міста.

Щоб за отриманими мною вказівками перетяти ворожі комунікації з Володимиром-Волинським, я вирішив перше зайняти вузол доріг у Торчині кілометрів за двадцять на захід від Луцька, де, за моїм припущенням, міг перекрити шлях ворожому ар’єргарду й обозу. Однак знайти у фронті ворога прогалину, якою можна б було добутися в глибину, виявилося неможливо, і жорстокі бої тривали весь день і наступну ніч. Це ніч стала вже п’ятою поспіль, коли моя дивізія не розсідлувала коней і ледве встигала їх нагодувати, а тим більше виспатися. Назавтра було здобуто село Боратин на півночі від Торчина. Після півдобового відпочинку розпочалася атака на Торчин, яка тривала цілу ніч.

Тепер треба було рухатися в глибину до Володимира-Волинського, важливого вузлового пункту, і вранці 11 червня, перед тим як упав Торчин, я зосередив головні сили на ділянці проти села Затурці кілометрів з десять на захід, тимчасом як Торчин було здобуто з півночі й заходу. На той час ворожі лави вже проминули село. Під Затурцями моїй дивізії вдалося пробити фронт і, рухаючись до шосе, яке вело до Володимира-Волинського, просунутися на двадцятикілометрову віддаль. Ті бої тривали три дні.

Тим часом австрійці встигли кинути в бій резерв, і наступ досяг кульмінації. Тепер я дістав наказ негайно поставити свою дивізію на заході від села Кисилин, щоб прикривати перегрупування піхоти. Нелегко було зібрати дивізію зі знесиленими кіньми і швидко перемістити її на новий напрямок.

Тепер дивізія стояла обабіч дороги на Ковель. На деякій віддалі од моєї ділянки височіло кілька горбів, які насамперед цікавили розташовану позаду навскіс дивізію генерала Денікіна. Горбів він не займав, і я зробив це з власного почину, але щойно мої підрозділи зайняли позиції, як за горби зав’язався запеклий бій. За оповіддю полонених, нас атакував авангард німецької формації, вивантаженої в Ковелі. Отже, і до німців надходили резерви. Я зателефонував Денікіну і порекомендував йому заступити мене упродовж дня, якщо він не хоче бачити горби в руках у ворога. Генерал відмовився: він розпочинав перегрупування і сам відвоює горби, якщо їх потребуватиме! На це я відповів, що пізніше буде важко відкинути німців назад.

«А де ви бачите німців, генерале? — вигукнув Денікін. — Тут немає ніяких німців!»

Я сухо зауважив, що мені легше їх побачити, бо так сталося, що я перебуваю перед ним.

Росіяни з типовою зарозумілістю недооцінювали значення фактів, які з тієї чи тієї причини не вписувалися у власні намітки. Ну що ж, коли мою дивізію з настанням ночі було відведено назад у резерв корпусу, горби таки опинилися в руках німців. Значення цього факту стало зрозумілим генералу Денікіну наступного дня.

Уранці генерал Денікін мав атакувати. У наказі, відданому командувачем корпусу, було сказано, що моя дивізія має кінним ладом розвинути успіх, досягнутий генералом. Я сам вийшов телефоном на зв’язок із командувачем, генералом Кашталінським, який у маньчжурській кампанії програв бій на річці Ялу, і розповів про свої побоювання: мовляв, це радше німці відпочилим військом розвинуть успіх, досягнутий у протистоянні з Денікіним. Я наважився запропонувати згрупувати мою дивізію на південному краю трикутного болота між селами Кисилин і Ворончин, звідки резерв може вдарити в обох напрямках.

«Ви отримали мій наказ, генерале?» — спитав Каплінський.

«Авжеж».

«Виконуйте його!» — І поклав слухавку.

На світанку я поїхав з авангардом у напрямку