Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

Громадська думка була, зрозуміло, дуже розбурхана через цю ситуацію, отож почалися, як це завжди буває, пошуки офірних цапів. Тому головнокомандувача, великого князя Миколу Миколайовича, імператор призначив на початку вересня командувачем Кавказького фронту, а сам обійняв верховне головнокомандування. Великий князь був солдат до нутра кісток і володів своїм ремеслом. Він командував збройними силами твердою рукою і мав великий авторитет поза армією. Чи не кожен розумів, що імператор буде лише номінальним головнокомандувачем і що він, скромна й тиха натура, не зможе набути потрібного авторитету і спільної прихильності в армії. Стаючи на чолі збройних сил, особливо в такий невдало вибраний момент, він до того ж поставив під загрозу становище імператорського двору. Через те що імператор перебував не в столиці, йому стало важко стежити за виконанням інших державних справ. Ця обставина дуже вплинула на його остаточну ізоляцію і безсилля.

Серед міністрів, що їх у ті часи звільнили з посади, був і військовий міністр Сухомлинов, якого грубо зганьбили. На нього передовсім було покладено відповідальність за недостатню мобілізацію промисловості, проте критика на його адресу напевно перебрала міру. Як я розповідав вище, Сухомлинов у передвоєнні роки добре керував реорганізацією армії, і в тому, що промисловості забракло продуктивності, винні радше певні фінансові та інші чинники.

Утім, невдачі зродили сильний патріотичний дух, який давав надії на те, що для порятунку держави буде урухомлено всі здорові сили. Патріотичний чинник доти не було залучено. Імператор мав навколо себе радників, які не могли гаразд бачити ситуацію, і хотів правити без допомоги нації. На початку серпня 1914 року він припинив думські засідання, і вирішення державних справ у перший рік війни відбувалося за допомогою указів, виданих адміністративним шляхом. Лише в лютому наступного року Думу знову було скликано, але вона встигла провести лише три засідання, доки її розпустили через гостру критику уряду. Утім, тиск громадської думки змусив імператора в серпні 1915 року знову скликати орган народного представництва. Патріотично налаштовані фракції утворили тепер так званий «прогресивний блок». На початку вересня він видав декларацію з вимогами про парламентський уряд, амністію для політичних в’язнів, а також деякі демократичні реформи. Відповіддю імператора на це стало чергове припинення думських засідань. Він зайшов у цьому так далеко, що відмовився приймати голову Думи Родзянка, який дістав доручення викласти становище в державі і спробувати умовити імператора скасувати розпуск Думи. Цей виклик представникам народу дорого коштував чинній системі і відкрив дорогу розвитку подій, який урешті довів до революції.

Промислові й фінансові кола теж демонстрували патріотичний настрій. По всій країні виникали промислові комітети, які брали на себе завдання організовувати все так, щоб середня й дрібна промисловість діяла за таким самим планом, що й керована державою велика. Утворення комітетів відбувалося також з ініціативи організацій, які репрезентували ділове життя, і кожна зі свого боку хотіла підтримати уряд. Крім того, керівництво матеріальними воєнними зусиллями було доручене новоутвореній Особливій раді оборони, тож економічне життя ставало дедалі планомірніше організованим. Хоча результат цих заходів відчувся на фронтах набагато пізніше, він таки оприявнився.

Лікування в Одесі пішло мені на користь. Тут я з вашого дозволу заразом зазначу, що через кілька років я цілком позбувся ревматизму, приймаючи щодня холодну ванну в 20-градусній воді, — цю процедуру мені порекомендував мій друг генерал Ліндер, який теж брав участь у нашій визвольній війні.

У другій половині вересня 1915 року я повернувся на фронт, де російські армії між Серетом і Дністром билися за останній клаптик Галичини. Його, як дуже часто казали, «треба втримати за всяку ціну». Не можна було дати ворогові пробитися до Бесарабії — ще й тому, що це, мабуть, частково вплинуло б на позицію Румунії. Удари й контрудари довкола Серету часто чергувалися. На початку цієї бойової фази під моєю орудою був 2-й кавалерійський корпус, що його ситуативно перекидали то туди, то сюди. Це тривало до грудня, коли маневрова фаза завершилася й армії перейшли до позиційної війни. Тоді 12-ту кавалерійську дивізію було відведено під Гусятин.

Після короткого відпочинку дивізія дістала наказ виконати приблизно двохсоткілометровий кінний марш на північ, на східну від Луцька ділянку, де відбувалося масування війська для весняного спільного наступу.

Тепер почалася енергійна робота для підвищення боєздатності армії. Мети треба було досягти методичним вишколом і поверненням нормального кількісного складу підрозділів. Збільшилося транспортування зброї та набоїв, тож під час бездіяльного зимового періоду назбиралися чималі резерви боєприпасів. Хоча становище й покращало, матеріальна перевага ворога (надто в артилерії) досі була беззаперечною. Незважаючи на численні вади, вдалося домогтися принаймні акумуляції сил і наступальної здатності, якою за спільною ухвалою країн Антанти треба було скористатися під час концентрованого наступу на Центральні держави влітку 1916 року. Він мав початися на сході в середині червня, а на Французькому фронті — на початку липня. Однак цей графік зірвала вдала атака австрійців на італійському войовищі приблизно в середині травня, що вимусила російське верховне командування вдатися до наступу між прип’ятськими болотами і румунським кордоном на два тижні раніше, ніж задумано. Починаючи від квітня 1916 року командувачем на цьому фронті був генерал Брусилов.

Після досягнутих восени 1915 року великих успіхів ворог ослабив своє угруповання на сході, але водночас зміцнив фронт фортифікаційними спорудами, на які не ощадив ні бетону, ні колючого дроту. Попереду був перший наступ російської армії проти укріпленої межі. Розпочалася методична підготовка з використанням досвіду, здобутого на Французькому фронті. З великими зусиллями вдалося зібрати ефективну артилерійну масу в місцях майбутнього прориву. Головний наступальний удар було заплановано скерувати на луцьку ділянку, де стояло й кілька кавалерійських дивізій; вони мали після прориву перетяти ворожі комунікації, насамперед у районі транспортних вузлів — Ковеля і Володимира-Волинського. Серед війська, яке отримало останнє завдання, була й моя, тепер уже відпочила дивізія.

Артилерійна підготовка почалася 1 червня, і незабаром, добре попрацювавши, гармати розбили ворожі позиції вщент. Військо пішло в наступ 4 червня, раніше очікуваного, однак невдовзі з’ясувалося, що плани штабу армії запізнілі. Уночі проти 4 червня я зі своєю дивізією, батареї якої під час артилерійної підготовки попрацювали на ділянці 32-го корпусу, вирушив з місця дислокації під Рівним у двадцятикілометровий кінний марш до села Варковичі, розташованого за дубнівською межею, де мав чекати наказу долучитися до прориву. Пополудні було