Читати книгу - "Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію, Борис Джонсон"

алкоголю, іграшок чи солодощів для дітей чи якогось одягу, окрім найнеобхіднішого. Щоб потрапити до класу бідних, людина не повинна була мати змогу пропустити жодного робочого дня. Саме такою й була міська бідота в часи, коли Черчилль почав політичну кар’єру, — життя у бруді та злиднях, таких, що їх просто неможливо уявити сьогодні. І вона складала аж 25 відсотків населення.

Коли Черчилль тоді прокоментував життя бідняків, насправді то було віддзеркаленням його власного шоку від усвідомлення неосяжної прірви між їхнім життям і його власним, і він намагався — як міг — поставити себе на їхнє злиденне місце.

У нього були всі причини перейматися їхнім становищем і бажати допомогти. Деякі з тих причин були егоїстичні, а деякі, очевидно, менш. Уся цікавість і загадковість вивчення мотивів будь-якого політика полягає у спробі вирішити, що для нього є ідеалізмом, а що корисливістю; часто нам лишається дійти висновку, що справжня відповідь — це комбінація обох.

Черчилль хотів якось вплинути на становище бідних, оскільки, на мою думку, мав віру в Британію та імперію. Він бачив, як у Німеччині системи paritatisch (паритетних засад) — співпраці керівної ланки та працівників — давали результати. І, як решта членів британської еліти, він бачив, що індустріальний потенціал Німеччини зростає, та розумів, що британській економіці, якщо країна в цілому прагне конкурувати, необхідна робоча сила — здорова, працездатна та мотивована.

Він пройшов бурську війну і пам’ятав, якими спантеличеними були у 1899 році армійські офіцери-рекрутери, коли дізнались, що 50 відсотків добровольців з робітничого класу просто не в змозі — через дитячі хвороби або погане харчування — служити солдатами. А Черчиллю потрібна була армія, фізично здатна відстоювати імперію.

Більше того, він бажав покращення становища бідних як політичного застережного кроку, тому що розумів: коли бідних і далі так само пригнічуватимуть, вони врешті відмовляться це терпіти. Ранні роки ХХ столітя були періодом тривожної нестабільності. Відбувалися численні страйки, багато з них відзначалися жорстокістю, із випадками сутичок між робітниками та поліцією.

Ленін казав, що у 1910—1914 роках революційний дух переслідував Англію по п’ятах. І він мав слушність; натомість Черчилль був цілковитою протилежністю революціонеру. Він знав, яке ризиковане становище меншини, до якої належав. «То світ небагатьох, — говорив він про суспільство, у якому виріс, — всього лише кількох». Або, як міг би сказати: ніколи досі на полях соціальних конфліктів не було багатьма стільки заборговано кільком.

Він був радикальним саме тому, що був консервативним. Йому було відомо те, що знали й усі розсудливі торі: єдиний спосіб залишити все як є — це постійно усе змінювати; або, як сформулював Берк, країна без засобів змін є країною без засобів для свого збереження. І Черчилль вловив цю ідею. Він зрозумів, що єдиний спосіб бути успішним і ефективним реакціонером — це стати більш ніж трішечки лібералом. Як казав Чарльз Мастермен: «Він прагнув для Британії такого становища, за якого великодушний вищий клас розподілив би блага серед добропорядного і вдячного робітничого класу». Що, до слова, і до сьогодні є неписаною позицією чималої кількості добросердих столичних лібералів.

І врешті остання із причин, чому Черчилль був таким чемпіоном соціальних реформ. Він їх впроваджував не тільки тому, що це було в інтересах економіки, армії, імперії й, звичайно, в інтересах власне бідних. Він так робив тому, що це було в інтересах Вінстона Леонарда Спенсера-Черчилля. Від початку його політичної кар’єри ми бачимо, як він «тріангулював» — підшукував центральну позицію, що дозволила б отримати найширшу можливу підтримку. У 1902 році він писав, що відповіддю на політичні проблеми держави була б велика центральна партія, «вільна водночас і від огидного егоїзму та безсердечності торизму, і від сліпих апетитів радикальних мас». А якось із іншої оказії він сказав, що ключовою позицією була б «консервативність у принципах, але ліберальність у ставленні».

Частково це було відображенням того, як він бачив світ, а частково — позиціонуванням. Він уявляв, як міг би сам одноосібно втілювати таку коаліцію, як міг бути гігантським колосом. Він мріяв про таку роль від самого початку. І Друга світова війна дала йому сказати своє слово.

Несправедливо буде сказати, що Черчилль повертав туди, куди вітер дме. Хай там що, але у його діях було більше послідовності, аніж у самої партії торі. У листі Г’ю Сесілу 1904 року — відомому, але не надісланому — він повідав, що ненавидів партію торі, її членів та їхні методи, і більшою мірою тому, що вони ігнорували благу справу вільної торгівлі — яку вже тоді було визнано необхідною для забезпечення міських знедолених дешевою їжею. Торі покинули ідею «демократії торі» його батька Рендольфа, котра коли щось і означала, так це зшити грошовитий клас і робітничий народ докупи, у коаліцію.

Він більш-менш постійно і без відхилень підтримував вільну торгівлю. Хіба окрім хиткого моменту в 1931 році й деяких незначних протекціоністських «забаганок», як-от мито на американські фільми. А повернувся до партії торі, лише коли вони самі повернулися до вільної торгівлі. Він був не просто прибічником вільної торгівлі, а був капіталістом. Як він сказав у 1924-му, «капіталістична система є фундаментом цивілізації і єдиним засобом, який здатен забезпечити численне сучасне населення життєво необхідними предметами». А також неодноразово висловлювався проти безглуздого переслідування багатих. Проте вірив він у капіталізм із людським обличчям, або у співчутливий консерватизм.

На самому початку кар’єри він проявив себе як людина, налаштована пом’якшити страждання, що могли бути спричинені вільними ринками та капіталізмом. Так, він був жорстим супротивником бунтівників і страйкарів, проте був і відомим миротворцем, який для досягнення мети використовував шарм та уважність до деталей.

У 1950-х його піддатливість була вже, мабуть, менш бажаною. Країна стала заможнішою, аніж була, коли Черчилль прийшов у політику, розрив між багатими та бідними значно скоротився. Вважали, що друге прем’єрство Черчилля було аж надто розслабленим щодо впливу профспілок, що як наслідок посприяло виникненню «інституційного склерозу» 1960-х і 1970-х.

Проте якщо згадати й замислитись про становище країни у роки, що передували Першій світовій війні, стає зрозуміло, що його інстинкти відповідали вимогам часу. Погляньте на безлад у Європі 1920-х і 1930-х: убивча революція у Росії, комуністичні заколоти у Центральній Європі, а згодом і рясна висипка фашистських диктаторів по всьому континенту.

Заледве знайдеться держава, яка не постраждала від якогось суттєвого зрушення або конституційної мерзоти. В Італії — Муссоліні, у Португалії — Салазар, у Польщі — Пілсудський, в Австрії — Дольфус, у Німеччині — Гітлер, а в