Читати книгу - "Воно"

Тим часом Білл Денбро написав детективну повість у жанрі «злочин у закритій кімнаті», три науково-фантастичних оповідання та кілька повістей жахів, які великою мірою завдячували Едгару Аллану По, Говарду Філіпсу Лавкрафту і Ричарду Метисону182 – з плином часу він казатиме, що ті оповідання нагадували катафалк середини ХІХ сторіччя, тільки оснащений турбонагнітачем і вималюваний червоною фосфоресцентною фарбою.

Одне з науково-фантастичних оповідань приносить йому «В».

«Це вже краще, – пише на титульній сторінці викладач. – У контратаці прибульців ми бачимо зачароване коло, в якому насильство породжує насильство. Мені, зокрема, сподобався “голконосий” космічний корабель як символ соціально-сексуального вторгнення. Хоча воно й залишається наскрізь пронизаним дещо бентежним настроєм, оповідання цікаве».

Решта отримують оцінки не вищі за «С».

Нарешті одного дня під час занять він підводиться – після обговорення замальовки одної хворобливо-жовтавої дівчини про корову, яка досліджує на безлюдному полі викинутий кимсь двигун (чи то після якоїсь ядерної війни, чи то ні), що триває вже майже сімдесят хвилин. Хворобливо-жовтава дівчина, яка безперервно курить сигарети «Вінстон» і раз у раз колупає прищі, що гніздяться в западинах її скронь, наполягає на тому, що ця її замальовка є соціально-політичним маніфестом у дусі раннього Орвелла183. Більшість студентів – і сам викладач – з цим погоджуються, але дискусія харамаркає собі далі.

Коли Білл підводиться, на нього дивляться всі присутні. Він високий і має певний чар.

Говорячи старанно, без заїкання (він не заїкається вже понад п’ять років), він каже:

– Я цього абсолютно не розумію. Нічого з цього не розумію. Чому твір мусить бути соціально-якимсь там? Політика… культура… історія… чи не є вони природними інгредієнтами будь-якої оповідки, якщо вона гарно написана? Я маю на увазі…

Він озирається довкола, бачить неприязні очі й нечітко усвідомлює, що вони сприймають це як якогось роду атаку. Може, це вона й є. Вони думають, усвідомлює він, що, ймовірно, в їхньому середовищі дехто є сексистським торговцем смертю.

– Я маю на увазі… чи не можете ви, люди, дозволити літературним історіям бути просто історіями?

Не відповідає ніхто. Мовчанка затягується. Він там так і стоїть, переводячи погляд від одної пари холодних очей до іншої. Хворобливо-жовтава дівчина видмухує дим і топче недопалок у попільничці, яку принесла з собою в наплічнику.

Нарешті м’яко, немов звертаючись до безпричинно капризної дитини, починає викладач:

– Ви вважаєте, ніби Вільям Фолкнер розповідав просто історії? Ви вважаєте, ніби Шекспір був просто зацікавлений у тому, щоб заробити собі якихось грошенят? Нумо, Білле, розкажіть нам, як ви гадаєте.

– Я гадаю, що це вельми близько до правди, – каже Білл після довгої миті, протягом якої він чесно обдумує запитання, і бачить у їхніх очах прокляття.

– Я так здогадуюся, – каже викладач, граючись авторучкою і посміхаючись до Білла примруженими очима, – що ви мусите ще дуже багато чого навчитися.

Десь із задньої частини аудиторії починаються аплодисменти.

Білл іде звідти… але повертається наступного тижня, налаштований відвідувати заняття далі. Тим часом він устиг написати оповідання «Темрява», історію про маленького хлопчика, який у підвалі свого будинку стикається з монстром. Маленький хлопчик протистоїть йому, б’ється з ним і в кінці вбиває його. Беручись до написання цього оповідання, він почувається на острові святого піднесення, він навіть почувається так, ніби не він розповідає цю історію, а просто вона з його дозволу сама витікає з нього. І в якийсь момент він кладе ручку й виносить свою розгарячену, болючу руку на десятиградусний184 грудневий холод, де та ледь не димиться від переміни температури. Він походжає довкола, укорочені зелені чоботи риплять у снігу, як маленькі завіси віконниць, що потребують змащення, і голову йому немов роздимає тією історією; це трішки лячно, те, як вона прагне вилитися. Він відчуває, що, якщо вона не зможе втекти з нього через прудку руку, тоді вона прорве йому очі – з нагальної потреби звільнитися й набрати конкретності. «Я її таки доб’ю, щоб мені всратися», – звіряється він захуканій зимовій темряві і стиха сміється – тремтливим сміхом. Він цілком усвідомлює, що нарешті знайшов, як це робиться, – після десяти років спроб він зненацька знайшов стартерну кнопку того грандіозного, нерухомого бульдозера, що займає так багато місця в його голові. Він завівся. Він газує, газує. Там нема нічого гарненького, в цій великій машині. Вона створена не для того, щоб підвозити гарненьких дівчат на випускні бали. Це не статусний символ. Це робоча машина. Вона зачищає простір. Якщо він не буде обережним, вона і його самого зачистить.

Він кидається назад у хату розпеченим до білого жару і закінчує «Темряву», пишучи до четвертої ранку, врешті засинаючи просто на своїй канцелярській теці зі вставними аркушами. Якби хтось висловив припущення, що насправді він писав про свого брата Джорджа, його б це здивувало. Він багато років не згадував про Джорджа – чи то йому так щиро віриться.

Оповідання повертається від викладача з розгонисто накресленою на титульній сторінці оцінкою «F». Під нею два слова великими літерами «МАКУЛАТУРА» кричить перше, «ЛАЙНО» кричить друге.

Білл несе стосик п’ятнадцятисторінкового рукопису до дров’яної печі й відчиняє заслінку. Він усього лиш за якийсь дюйм від того, щоб шпурнути текст усередину, коли йому доходить абсурдність того, що він робить. Він сідає в своє крісло-гойдалку, дивиться на постер «Вдячного мертвяка»185 і починає реготати. Макулатура? Чудово! Нехай буде макулатура! У цих лісах повно сировини для неї!

– Хай валять ті йобані дерева! – вигукує Білл і регоче так, що аж сльози починають струменіти йому з очей і котитися по щоках.

Він наново передруковує першу сторінку, ту, що з викладацьким вердиктом, і надсилає оповідання до чоловічого журналу, який називається «Біла краватка» (хоча, судячи з того, що бачить Білл, йому слід було б мати назву «Голі дівчата, що мають вигляд наркоманок»). Утім, його пошарпаний «Письменницький ринок»186 каже, що вони там купують історії з жахами, і в двох числах журналу, які він був купив у місцевій крамничці «Мама &Тато»187, дійсно було надруковано чотири оповідання жахів – між голими дівчатами та рекламою брудних кінофільмів і пігулок для потенції. Одне з них, за авторством якогось чоловіка на ім’я Денніс Етчісон188, насправді дуже добре.

Білл надсилає свою «Темряву» без жодних реальних надій – чимало текстів він уже надсилав до різних журналів раніше, і то безрезультатно, окрім відмовних записок – тож він дивується і радіє, коли редактор відділу прози в «Білій краватці» купує оповідання за двісті доларів, з оплатою по публікації. Заступник редактора додає короткого листа, в якому називає його твір «найкращим збіса оповіданням жахів після “Банки” Рея Бредбері»189. І ще він додає: «Погано тільки те, що від узбережжя до узбережжя прочитають його хіба що осіб з сімдесят», але Білл Денбро не переймається тим. Дві сотні доларів!

Він іде до свого куратора з карткою відмови від курсу Eh-141. Куратор її візує. Білл Денбро прикріплює степлером цю відмовну картку до вітального листа заступника редактора і чіпляє їх на дошку оголошень на дверях викладача літературної творчості. У кутку дошки він бачить антивоєнну