Читати книгу - "Ностромо. Приморське сказання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сеньйори, не турбуйтеся. Спокійно будуйте далі свій Ferro Carril — ваші залізниці, ваші телеграфи. Ваші… — Костаґуана має досить грошей, аби оплатити все, — а інакше вас би тут не було. Ха-ха! Не зважайте на цю маленьку пікардію[139] мого друга Монтеро. Незабаром ви побачите його фарбовані вуса крізь ґрати міцної дерев’яної клітки. Sí, сеньйори! Нічого не бійтеся, розбудовуйте країну, працюйте, працюйте!
Групка інженерів вúслухала цю проповідь мовчки, і він, гонорово махнувши на них рукою, знову звернувся до пані Ґулд:
— Ось що ми мусимо робити, як каже дон Хосе. Бути підприємливими! Працювати! Багатіти! Посадити Монтеро в клітку — то вже моя робота, а коли з цією дріб’язковою справою буде покінчено, тоді, як зичить дон Хосе, ми розбагатіємо всі як один, як і чимало англійців, бо країну рятують гроші, а не…
Але його тлумачення ідеалів сеньйора Авельяноса перервав молодий офіцер у новісінькому мундирі, який підбіг з молу. Генерал нетерпляче махнув рукою, офіцер шанобливо, але наполегливо далі щось йому говорив. Гарнізонних коней уже повантажили, шлюпка з пароплава чекала на генерала біля човнової пристані, й Барріос, завзято зиркнувши єдиним оком, почав прощатися. Дон Хосе стрепенувся і механічно проказав якусь доречну фразу. На ньому позначились несамовиті метання між надією та страхом, і здавалося, що він приберігає останні іскри свого вогню для тих ораторських зусиль, які має почути навіть далека Європа. Антонія, міцно стиснувши червоні вуста, відвернула голову за розгорнутим віялом, а молодий Деку, хоча й відчував на собі погляд дівчини, невідступно дивився вбік, спершись ліктем на дверцята ландо, погордливий і цілковито відсторонений. Пані Ґулд героїчно приховувала свій розпач від людей і ситуацій, настільки далеких від умовностей, властивих її расі, розпач надто глибокий, аби висловити його навіть чоловікові. Зараз вона краще розуміла його мовчазну стриманість. Щире порозуміння між ними наставало, якщо брати моменти не особисті, а сáме публічні, коли, побіжно зустрівшись поглядами, вони обмінювалися враженнями про якийсь новий поворот подій. Вона брала в нього уроки безкомпромісного мовчання, і це єдине, що залишалося, бо так багато того всього на їхньому шляху до мети, що здавалося приголомшливим, моторошним і гротескним, у цій країні зазвичай сприймалось як нормальне. Певна річ, статечна Антонія мала вигляд зріліший і безмежно спокійний, але вона б не зуміла примирити раптові завмирання свого серця з привітно-бадьореньким виразом обличчя.
Пані Ґулд усміхнулась на прощання Барріосові, кивнула європейцям (які водночас підняли у відповідь капелюхи) і мило зронила запрошення:
— Сподіваюся зараз бачити всіх вас у себе, — а тоді нервово сказала Деку: — Сідайте, доне Мартіне, — і почула, як він, відчиняючи дверцята екіпажа, промимрив сам до себе по-французькому: «Le sort en est jete»[140]. І це її трохи роздратувало. Хто-хто, а він мав би знати, що вперше жереб був кинутий давно-давно і в щонайризикованішій грі. Віддалений гул захвату, гучні команди та рокотання барабанів на молі проводили в путь генерала. Пані Ґулд взяла якась легка млість, і вона безпорадно глянула на спокійне обличчя Антонії, запитуючи себе, що станеться з Чарлі, якщо той недоладний чоловік зазнає поразки.
— A la casa, Ignacio[141], — гукнула вона до недвижної широкої спини візника, а той неспішно підібрав віжки, стиха пробубонівши собі під ніс:
— Sí, la casa. Sí, sí niña[142].
Екіпаж тихо покотився м’якою дорогою, на закурену невелику рівнину лягли довгі тіні, по ній були розсипані темні кущі, горбики вивернутої землі, низькі дерев’яні будівлі Залізничної компанії із залізними дахами; від міста косо йшов рідкий ряд телеграфних стовпів, несучи єдиний майже невидимий дріт у велике Кампо — ніби тонкий тремтячий мацак прогресу, який вичікує на спокійну мить, аби проникнути в цю країну й обвитись навколо її втомленого серця.
У вікні їдальні Albergo d’Italia Una тіснилися засмаглі вусаті обличчя залізничників. Але на другій половині будинку, на половині синьйорів Inglesi, у дверях показався старий Джорджо зі своїми дівчатками обабіч, скинувши капелюха з кошлатої голови, білої, наче сніги Іґероти. Пані Ґулд веліла візникові зупинитись. Вона рідко проминала нагоду поговорити зі своїм протеже, а тут ще й така спрага — через хвилювання, спеку і пил. Вона попросила склянку води. Джорджо послав дітей по воду до будинку, а сам підійшов ближче, і на всьому його суворому обличчі було написане задоволення. Нечасто йому випадало бачити свою благодійницю, яка до того ж була англійкою — ще один титул, який викликáв у нього повагу. Він вибачився за дружину. В неї поганий день, така пригнічена… — він ударив себе в широкі груди. Сьогодні вона не
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностромо. Приморське сказання», після закриття браузера.