Читати книгу - "Сфера"

— Дякую, — сказала Мей, тепер уже сумніваючись у тому, що її звільняють.

Зболіло всміхнулася Деніз.

— Але, як ти сама знаєш, маєш проколи у сенсі зчеплення зі співтовариством. Ми, безперечно, прочитали звіт про випадок з Алістером і його португальським бранчем. Твоє пояснення цілком зрозуміле, і ми задоволені тим, що ти начебто й усвідомлюєш, про що тут ідеться. Але тебе не вид-но на більшості вечірніх заходів, хоч і ясно, що всі вони необов’язкові. Та й на вихідних ти кудись щезаєш. Чи хочеш додати щось до своїх пояснень? Може, щодо Алістера.

— Хіба що дуже шкодую, що засмутила Алістера.

Деніз із Джосією всміхнулися.

— Добре, — мовила Деніз. — Але мене дещо спантеличує неузгодженість в усвідомленні провини і твоїми діями після тієї розмови. Почнімо з останніх вихідних. Ми знаємо, що ти покинула кампус о 17:42 в п’ятницю і повернулася о 8:46 у понеділок.

— Хіба на вихідних була якась робота? — Мей напружила пам’ять. — Я щось пропустила?

— Ні-ні. Не було, у нас нема обов’язкової роботи на вихідних. Але це не означає, що у суботу і неділю тут не було тисяч людей, які відпочивали у кампусі, брали участь у сот-ні різноманітних акцій.

— Ага, знаю, так, я знаю. Я була вдома. Мій тато захворів, і я поїхала допомогти.

— Мені дуже шкода, — сказав Джосія. — Це пов’язано з його розсіяним склерозом?

— Так.

Обличчя Джосії полагіднішало, а Деніз трохи подалася вперед.

— Бачиш, а тут геть незрозуміло. Ми нічогісінько не знаємо про цей епізод. Ти зверталася до когось зі сфероїдів із цього питання? У кампусі є чотири групи співробітників, що їхні близькі потерпають від розсіяного склерозу. Дві групи — для дітей хворих на склероз. Ти зверталася до них по допомогу?

— Поки що ні. Тільки збиралася.

— Гаразд. Приділімо цій думці трохи більше уваги, бо вона доволі повчальна. Отже, ти знала про групи, але не зверталася до них. Одначе визнаєш, що в подоланні цієї хвороби досвід дуже важливий?

— Аякже.

— Ти розумієш, як важливо ділитися з людьми, у яких батьки хворі на склероз, бачиш від цього користь?

— Однозначно.

— Але дізнавшись, що в тата напад, ти погнала машину за сто з гаком миль і жодного разу навіть не спробувала отримати якусь інформацію з «БіоСфери» чи зі значно ширшої «МезоСфери». Вважала це марною справою.

— Ні, тепер я так не вважаю. А тоді я просто дуже переживала і мчала, як вітер. Була тоді сама не своя, ніби відсутня.

Деніз піднесла палець угору.

— Ага, відсутня. Чудове слово. Добре, що ти його вжила. Як вважаєш, ти завжди буваєш присутня?

— Намагаюся.

Джосія всміхнувся і шалено залопотів пальцями по своєму планшету.

— А який антонім до «присутня»? — запитала Деніз.

— Відсутня?

— Так. Відсутня. Приєднаймо також і цю думку. А тепер повернімося до твого тата і вихідних. Татові вже легше?

— Так. Хибна тривога, як потім з’ясувалося.

— Гаразд. Рада це чути. Але дуже дивно, що ти ні з ким про це не поділилася. Чи ти постила бодай щось про цей епізод? У «Цвіркуні»? Хоча б якийсь коментар?

— Ні, ніде, — сказала Мей.

— Гм. Добре, — мовила Деніз, глибоко вдихнувши повіт-ря. — Як вважаєш: хтось міг би отримати користь із твого досвіду? Скажімо, хтось, кому доведеться дві-три години гнати машину додому, щоб дізнатися потім, що це був лише незначний пвсевдонапад хронічної хвороби.

— Безперечно, це стало б комусь у пригоді.

— Гаразд. То що ти робитимеш тепер?

— Думаю, приєднаюся до клубу родичів хворих на розсіяний склероз, — сказала Мей. — А також напишу про те, що сталося, кілька постів. Комусь пригодиться.

Деніз усміхнулася.

— Фантастично. А тепер поговоримо про решту вихідних. У п’ятницю ти дізналася, що з татом усе добре. Але решту вихідних тебе й далі ніде не видно. Ніби щезла! — Її очі широко розплющилися. — Саме за вихідні можна виправити низький «Рівень Участі», якщо тільки маєш таке бажання. А твій, навпаки, полетів донизу — на дві тисячі балів. Я на балах не схиблена, але ж у п’ятницю ти була вісім тисяч шістсот двадцять п’ята, а під вечір у неділю — вже аж десять тисяч двісті вісімдесят восьма.

— Я й гадки не мала, що все аж так погано, — сказала Мей, ненавидячи ту себе, яка ніяк не призвичаїться чинити так, як треба. — Видно, просто відходила від стресу після татового нападу.

— А поділися з нами, що ти робила в суботу?

— Соромно казати, — зізналася Мей, — але я нічого не робила.

— Як так «нічого»?

— Сиділа у батьків і дивилася телевізор.

Джосія посвітлішав.

— Щось цікаве?

— Якийсь жіночий баскетбол.

— У жіночому баскетболі нема нічого поганого! — стрепенувся Джосія. — Мені дуже подобається жіночий баскетбол. Ти стежиш за моїми «цвірками» із жіночої НБА?

— Ні. Ти подаєш матеріали про НБА у «Цвіркун»?

Джосія кивнув головою, ображений, навіть спантеличений.

Утрутилася Деніз.

— Знову ж таки, дуже дивно, що ти ні з ким про це не поділилася. З кимсь обговорювала спорт? Джосіє, скільки учасників у твоїй глобальній дискусійній групі з питань жіночої НБА?

Джосія, досі помітно приголомшений, що Мей не читає його баскетбольної стрічки, все ж таки зумів знайти точну кількість членів на своєму планшеті і пробуркотів:

— Сто сорок три тисячі вісімсот дев’яносто один.

— А скільки з цих «цвіркунів» дописують про НБА?

Джосія швиденько знайшов число:

— Дванадцять тисяч дев’ятсот дев’яносто два.

— Мей, і ти не одна з них. Чому? Чому саме так усе складається?

— Думаю, тому що я не аж так сильно захоплююся НБА, щоб брати участь у дискусійних групах або стежити за всіма новинами. Я не така вже пристрасна баскетбольна вболівальниця.

Деніз скоса зиркнула на Мей.

— Цікаве це слово: пристрасть. Коли-небудь чула про ПУП. Пристрасть, Участь і Прозорість?

Мей уже зауважила ці літери «ПУП» усюди в кампусі, але до цієї миті не пов’язувала їх із цими трьома словами. Почувалась останньою дурепою.

Деніз поклала долоні на стіл, немовби хотіла підвестися.

— Мей, ти ж розумієш, що це технологічна компанія?

— Аякже.

— І ми, авангард соцмедіа, перебуваємо на її передових рубежах.

— Так.

— Ти розумієш, що означає «прозорість»?

— Так. Абсолютно.

Джосія зиркнув на Деніз, сподіваючись її заспокоїти. Вона поклала руки на коліна. Заговорив Джосія. Всміхався і водив пальцем по планшету, мовляв, перегортаємо цю сторінку.

— Гаразд. Перейдімо до неділі. Розкажи нам про неділю.

— Ну, я повернулася.

— І все?

— Ну, виходила на каяку.

На їхніх обличчях проступило здивування.

— З ким?

— Ні з ким. Сама.

Деніз і Джосія наче аж образилися.

— Я теж ходжу на каяку, — сказав Джосія і щось надрукував у планшеті, щосили ляпаючи пальцями.

— І як часто ти ходиш на каяку? — запитала Деніз.

— Раз на кілька тижнів.

Джосія напружено