Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Не чув, місіс Вернон, — каже Ондовскі. — Думаю, вам краще поговорити з кимсь із помічників шерифа он там, де встановлюють бар’єри.

— Дякую, сер, дякую. Моліться за моїх дітей!

— Молитимусь, — каже Ондовскі, а вона спішить геть — жінка, якій дуже пощастить, якщо вона переживе цей день без серцевого нападу якогось ступеня… хоча Голлі розуміє, що про своє серце вона зараз турбується найменше. Її серце зараз із Девідом та Ірен, також відомою як Діні.

Ондовскі знову повертається до камери.

— Уся Америка сьогодні молитиметься за дітей Вернонів і за всіх дітей, що ходять до середньої школи імені Альберта Макріді. Згідно з інформацією, яку я отримав на цю мить, — вона уривчаста і може змінюватися, — вибух стався годину тому, о другій п’ят­надцять, і був такий сильний, що вибив шибки майже за кілометр звідси. Скло… Фреде, можеш узяти в кадр цю шишку?

— Я так і знав, що то шишка, — каже Піт. Він схиляється вперед, прикипівши очима до екрана.

Оператор Фред наближає зображення, і на пелюстках, чи листках, чи як там воно у шишки зветься, Голлі бачить уламки битого скла. На одному нібито видно кров, хоч можна сподіватися, що то просто тимчасове відбиття вогнів котроїсь із швидких допомог.

Лестер Голт каже:

— Чете, це страхіття. Просто жах.

Камера повертається до Ондовскі.

— Саме так. Жахлива сцена. Лестере, я зараз подивлюся, чи…

На дорогу приземляється гелікоптер із червоним хрестом і словами «ЛІКАРНЯ МЕРСІ» на боці. Волосся Чета Ондовскі здіймається у вихорі від гвинтів, і він підвищує голос, щоб перекричати їхній звук:

— Я подивлюся, чи зможу чимось допомогти! Це жахлива, страшна трагедія! Передаю слово вам, Нью-Йорк!

Повертається видимо знервований Лестер Голт.

— Бережи себе, Чете. Друзі, ми зараз повернемося до регулярної програми, але продовжимо повідомляти про розвиток подій у випусках «Термінових новин» на NBC…

Голлі пультом вимикає телевізор. Вона втратила охоту дивитися вигадану історію про справедливість — принаймні на сьогодні. Вона продовжує думати про зім’яклу істоту на руках чоловіка в жовтому жилеті. «Лівий чобіт взув, правий десь забув, — думає вона. — Ой чи чули, ой чи чули, що мій син іще утнув?» Чи дивитиметься вона сьогодні новини? Мабуть, так. Не хотітиме, але не зможе себе спинити. Їй треба буде дізнатися, скільки жертв. І скільки з них діти.

Піт дивує її тим, що бере за руку. Зазвичай вона й досі не любить, коли її торкаються, але саме зараз дотик його руки приємний.

— Я хочу, щоб ти дещо пригадала, — каже він.

Вона розвертається до нього. Піт похмурий.

— Ви з Біллом не дали статися дечому набагато гіршому за це, — каже він. — Те психоване гімно, Брейді Гартсфілд, могло вбити сотні людей на рок-концерті, який хотіло підірвати. Або й тисячі.

— І Джером, — каже вона тихо. — Джером теж там був.

— Отож. Ти, Білл і Джером. Три мушкетери. Те ви могли спинити. І спинили. А спинити оце… — Піт кивнув на телевізор, — то був обов’язок когось іншого.

3

О сьомій годині Голлі й досі в офісі, перебирає рахунки, котрі насправді не потребують її уваги. Вона зібралася на силі й не ввімкнула офісний телевізор, не подивилася Лестера Голта о шостій тридцять, але йти додому поки що не хоче. Того ранку вона не могла дочекатися хорошої вегетаріанської вечері з «Містера Чоу», яку б з’їла, дивлячись «Гарненьку отруту», дуже недооцінений трилер 1968 року з Ентоні Перкінсом і Тьюсдей Вельд; але ввечері їй уже не хочеться отрути, ані гарненької, ані будь-якої іншої. Її вже отруїли новини з Пенсильванії, і вона може не спромогтися на опір і таки ввімкнути CNN. Тоді вона отримає в подарунок нагоду крутитися в ліжку й не спати до другої чи навіть третьої години ночі.

Як і більшість людей у насиченому медіа двадцять першому сторіччі, Голлі призвичаїлася до жорстокості, котру чоловіки (і досі здебільшого чоловіки) запо­діюють один одному іменем релігії чи політики, тих примар; але те, що сталося в середній школі з передмістя, — майже таке саме, як події в Міському арт-культурному комплексі Середнього Заходу, де Брейді Гартсфілд намагався підірвати тисячі дітлахів, і як те, що сталося біля Міського Центру, де він прогнав «мерседес» крізь натовп шукачів роботи й убив… вона не пам’ятає скількох. Не хоче пам’ятати.

Вона ховає папери — все одно треба йти додому, — аж тут знову чує ліфт. Вона чекає, чи не промине він її поверх, але ліфт зупиняється. Мабуть, це Джером, але вона все одно висуває другу шухляду й кладе розслаб­лену руку на балончик. На ньому дві кнопки. Одна викликає гудок, від якого вуха рвуться. Друга розпилює перцевий струмінь.

Це таки Джером. Вона відпускає «Протинападник» і засуває шухляду. Дивується (вже не вперше після його повернення з Гарварду), яким він став високим і вродливим. Їй не подобається хутро навколо його губ, яке він називає «козликом», але вона ніколи йому про це не скаже. Цього вечора його звичайна енергійна хода повільна й трохи зсутулена. Він видає їй «Йоу, Голліберрі» ніби просто для годиться й падає в крісло, в робочі години призначене для клієнтів.

Зазвичай вона б зробила зауваження про те, як їй не подобається таке дитяче прізвисько (це в них як пароль і відгук), але не сьогодні. Вони друзі, а вона така людина, в якої друзів було небагато, і Голлі якнайстаранніше намагається заслуговувати на тих, яких має.

— Схоже, ти дуже втомився.

— Довго їхав. Чула про школу? На супутниковому радіо тільки й говорять.

— Я дивилася Джона Закона, коли його урвали новини. З того часу я їх уникала. Все погано?

— Кажуть, поки що двадцять сім загиблих, з них два­дцять три — діти від дванадцяти до чотирнадцяти. Але буде більше. Досі не знайшли кількох дітей і двох учителів, а ще з десятеро в критичному стані. Це гірше за стрілянину в Паркленді. Згадала про Брейді Гартсфілда?

— Звісно.

— Я теж. Про тих, кого він дістав біля Міського Цент­ру, і тих, кого міг дістати, якби ми того вечора на концерті хлопчачого гурту були на кілька хвилин повільніші. Я намагаюся про це не думати, кажу собі, що ми тоді виграли, бо коли я про це згадую, то мурахи хребтом повзуть.

Голлі добре знала тих мурах. У неї вони теж часто повзли.

Джером повільно проводить долонею по щоці, і Голлі чує в тиші, як свіжа неголеність шкребе об пальці.

— На другому році в Гарварді у мене був курс філософії. Я не розповідав?

Голлі хитає головою.

— Він називався… — Джером жестом бере слова в лапки: — «Проблема зла». У тому курсі ми багато говорили про такі поняття, як «внутрішнє зло» і «зов­нішнє зло». Ми… Голлі, ти в порядку?

— Так, — каже вона, і так і є… але згадка про зовнішнє зло миттєво повертає її до чудовиська, яке вони з Ралфом вистежили аж до його останнього лігва. Чудо­висько мало чимало імен і носило багато