Читати книгу - "Сонце і місяць, сніг і лід"

— Піти куди? — вона заледве могла говорити. Її охоплював жахливий холод.

— До неї. Тепер я муситиму з нею одружитися і жити у палаці на схід від сонця, на захід від місяця.

— Але має бути якийсь вихід із ситуації? Може, я… можу… щось вдіяти?

Від холоду у неї німіло обличчя, пальці ставали нерухомі. Вона випустила з рук свічку, і та згасла. У кімнаті одразу стало дуже темно.

— Якби ти почекала ще три місяці! Всього три місяці! Я був би вільним, — сказав він. — Ми обоє були б вільними, — а тоді він додав. — Ось і вона!

— Ізбйорне! — дівчина погукала його, і в ту ж мить її поглинула холоднеча. Вітер свистів у вухах. Вона зомліла.

Частина третя

Принц мав дістатися дівчинці

Розділ 23

Дівчина прокинулась від того, що Роло скавулів й обнюхував її обличчя. Подушкою для неї слугував зім’ятий рюкзак. Тіло її замерзло й затерпло. Вона сіла і роззирнулася довкола, спросоння кліпаючи очима.

— Роло, де ми?

— Не знаю. Я кілька годин поспіль намагався тебе розбудити, а ти все не прокидалася. Я ж не міг тебе тут саму залишати, — поскаржився він. Тоді опустився на землю, поклавши свої передні лапи та морду їй на коліна. Щось подібне він робив, ще коли був малим цуценям. — Що сталося?

Роззираючись довкола, дівчина подумки відзначила, що палац зник. То ось що з ними трапилося! Вони з вовком були глибоко в лісі. Судячи із густоти дерев навколо, десь далеко за межами крижаної рівнини. Хоча, хто знає? Можливо, вони зараз були в самому серці крижаної рівнини, лише тролі забрали палац, а на його місці посадили дрімучий ліс; і все це для того, щоб їх покарати.

— Я його бачила, — сказала дівчина Роло. — Я засвітила свічку і подивилася на нього.

— На кого? — вовк підняв голову і подивився на неї.

Вона відвела погляд до дерев, але насправді їх не бачила.

— На принца. Він дуже красивий. Наш ізбйорн… Кожного дня він був ізбйорном; кожної ночі ставав людиною і спав поруч зі мною. Якби мені вдалося почекати один рік й один день, приспавши власну цікавість, не дивитися на нього, не розпитувати, чари би розвіялися. Але я подивилася, і його забрали.

— Куди його забрали? — простогнав Роло.

— До палацу, розташованого на схід від сонця, на захід від місяця, — сказала вона, пам’ятаючи ці слова так чітко, немов вони були викарбувані у неї на повіках. — Одружитися з нею, — помовчавши, додала вона. — Те саме сталося з Гансом Пітером. Він був ізбйорном, а Това — тієї дівчиною, що ділила з ним ліжко й не бачила його. Але вона також подивилася. Думаю, ми завжди дивимося.

— Але ж Ганс Пітер не одружився з тролівною, адже так?

— Я не знаю, — вона торкнулася свитки Ганса Пітера, яка лежала поруч із рюкзаком. — Думаю, Това вишила ці візерунки голубими стрічками, щоб змінити чари. Вона повинна була десь про це почути і так вчинити, щоб допомогти йому втекти.

Знову запала мовчанка. Дівчина дуже змерзла, адже всю ніч просиділа на снігу в одній сорочці. Їй не хотілося рухатися. Зненацька її тіло затремтіло від холоду. Вона чхнула. Їй раптом пригадалася вчорашня ніч та чхання, яке стало причиною того, що розтоплений віск капнув на плече принца і розбудив його. Вона звелася на ноги і скинула з себе мокру сорочку. Роло й собі зірвався і витріщився на неї:

— Що ти робиш?

Вона розв’язала клунок і витягла звідти чисту сорочку, важку оксамитову спідницю і камізельку з міцної парчі.

— Ми його знайдемо, — вирішила вона, якомога швидше одягаючись. — Це все через мене, — дівчина підперезала свитку Ганса Пітера. — Через мене померли Еразмус, пані Ґрей та Фіона. Я стала причиною того, що мого бідолашного ізбйорна, — вона схлипувала, — мого ізбйорна забрали, і тепер змусять одружитися з тролівною-королівною. Я це зробила, я це виправлю, — вона витерла ніс рукавом свитки. — Мені так і не довелося дізнатися його ім’я, — прошепотіла вона. — Треба було запитати в нього, як його звати.

— Гаразд, — врешті сказав Роло. — Яким шляхом будемо туди йти?

— Що знаходиться східніше сонця і західніше місяця?

— Нічого.

— Якщо це східніше сходу та західніше заходу, то це на півночі, — міркувала дівчина. Вона подумала про глобус з бібліотеки, який недавно жбурнула у вікно. Верх глобуса вкривав блискучо-білий опаловий диск, і на ньому було написано «безлюдний». Ну, може, й безлюдний, але тролі там все ж могли жити.

— Або на півдні, — втрутився Роло.

— Але тролі не люблять тепла, — нагадала йому дівчина. — Тому це мусить бути північ. Землі на півдні вкриті пустелями, це — батьківщина саламандр, — враз вона затнулася. — Саламандри!

— Що? Де? — Роло збентежено роззирнувся довкола.

— Не тут, — зітхнула дівчина. — А якщо через мене всі мешканці палацу померли? — Роло тяжко зітхнув. — Ми повинні покласти цьому край, — сказала дівчина. — Більше не буде смертей, — серце її загупало. — І я не хочу, щоб він з нею одружився.

Вона рушила вперед. Лише трохи згодом подумала, що було би безглуздо вбивати всіх слуг лише тому, що вона подивилася на принца. Това зробила те ж саме, і слуги не постраждали. Ця думка заспокоїла дівчину, і вона змогла йти швидше. Коли ноги від утоми почали підкошуватися, а тіло вкрилося потом, вони зупинилася. Роло ненароком натрапив на сліди кролика і побіг за ним. Тим часом дівчина з’їла шматок хліба з сиром. А щоб вгамувати спрагу, зісмоктала жменю чистого снігу. Тоді повернувся Роло: він облизувався і виглядав задоволеним. Вони рушили далі.

День і ніч, а тоді ще один день йшли дівчина та Роло не зустрівши ні душі. Вони натрапили на лисицю та вовка, який міг би бути Роло