Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

Злата зітхнула. Вона помітила, що схудла, але ж харчувалася нормально, правда останнім часом зник апетит.

— Все добре, тьотю. Мене нічого не болить, я почуваюся нормально. — Кліпнула великими очима. — Я не розумію, через, що увесь цей кіпіш?!!

— Злато! — З благанням у голосі заговорила Галина. — Люба моя дівчинко! Я дуже хвилююся за тебе. Я розумію, що, мабуть, ти маєш рацію, але ми сьогодні ж їдемо у клініку, та пройдемо обстеження. Я хочу бути переконана, що з тобою все добре. — Жінка набрала повні легені повітря. — Ти дуже дорога мені, дитино, і надто потрібна своєму крихітному синові.

— Я згодна. — Часто кліпаючи очима погодилася дівчина. Слова тітки розчулили її.

— Що тебе мучить, дитино? — Заклопотано допитувалася Галина.

Злата набрала повні легені повітря, спазм утворився в грудній клітці, та вона нарешті сказала те, що досі так боялася висловити.

— Я не вірю, що Нестор загинув. Я відчуваю, — він живий.

— Злато! — З жахом вигукнула жінка. — Дитино! Ти ж розумієш, що це не можливо?!!

Дівчина закрила очі. «Потрібно було мовчати. Знала ж, що ніхто не зрозуміє. Та мовчати більше не могла». Вона все розуміла, усвідомлювала, але прийняти це нереально. Піднявшись, подалася по кабінеті.

— Злато! — Покликала тітка.

Дівчина в котре набравши повні легені повітря оглянулася, бо знала, зараз Галина повчатиме її.

— На якій основі такі твердження? Ти ж реаліст?!!

— Я це відчуваю. Я не можу цього пояснити. — Відмахнулася та як ніколи впевнено заявила. — Він живий!

— То де ж він? — Зірвано запитала тітка.

— Не знаю. — З відчаєм кинула Злата. Сльози з’явилися на очах. — Я жити без нього не можу, розумієш?!!

Галина закрила очі, й поклала голову на спинку дивана. Видихнувши глянула на племінницю.

— З часом біль стане меншим, і ти зможеш дивитися на світ по іншому. Все не буде здаватися таким тьмяним.

— Галино, ти бачила смерть Валентина, ти знала, що він справді помер, а я..? Я не бачила Нестора мертвим, для мене він живий. Я перерила всю інформацію, яку тільки знайшла з цієї трагедії. Ніде не вказані імена тих, хто залишився в живих.

— А як же списки загиблих? — Правдиво вчепилася тітка.

— Вони не стовідсоткові, це вказано відразу у трьох публікаціях. Деякі тіла не змогли ідентифікувати.

— Злато, припустимо Нестор вижив. На мою думку, він уже мав би хоч якось дати про себе знати. Як ти вважаєш?

Злата кілька разів кліпнула. Мороз пройшовся по шкірі. «Візити цього незнайомця... Невже це був Нестор? Але чому він тоді мовчав?». Серце забилося мов навіжене. Великими очима дивилася на тітку, яка реалістично продовжувала.

— Припустимо він живий, і зараз десь весь покалічений, понівечений лежить у лікарні. Ти готова до цього. Ти готова кохати не красивого, здорового красеня, а потворного немічного каліку?

Від моторошної уяви Злата на хитких ногах присіла. Сльози вкотре з’явилися на очах, з вуст впевнено зірвалося.

— Готова! До всього готова, лиш би тільки він живий був та поруч.

Галина тамуючи сльози дивилася на племінницю. Її впевненість та відчайдушність, вражала жінку. Чимось це дівчисько нагадувало її саму у юності. Підійшла до неї, й пригорнула до себе.

— Дай Боже, щоб твої надії справдилися. Тільки прошу тебе, не знущайся з себе. Що Нестор скаже, якщо побачить тебе у такому вигляді? Ти про це подумала?

Галина шкодувала племінницю. Хотіла аби її химерні надії справдилися. Розуміла це практично не можливо, а теоретично хтозна, можливо все. Розуміла племінниця довірила їй найпотаємніше, тому зараз при своєму скептицизмі, мусить підтримати її.

— Я добре почуваюся, тьотю. Я не можу по іншому, це вище за мене. — Щиро зізналася.

— Ти просто дуже самотня, і надто замкнулася у собі. — Видихнула жінка.

— Нічого, я не самотня. — Звільнилася з обіймів тітки. — У мене є ти, Власій, батьки, зрештою брат.

Галина хмикнула, й правдиво заявила.

— З ким з них ти спілкуєшся відверто? Кому душу можеш вилити? Мені?!! І, то, один відсоток. Ти молода, життя в тебе має бити ключем, а ти ледь жива ходиш... Тобі підтримка потрібна, живе спілкування, можливо навіть побачення. — Невдоволено бурмотіла Галина.

— Мені Нестор, потрібен, тьотю. — Зітхнула Злата.

Тітка заклопотано дивилася на племінницю. Розуміла як їй зараз важко. Знала, що дівчина мусить через це пройти, аби змиритися з усім. Бо сама жінка вже через це пройшла. Наче трохи оговталася, й прийняла усе як є.

— Тьотю я помітила, що Сан Санич, до тебе не рівно дихає. — Різко змінила тему Злата, не хотіла більше про це говорити.

— А на тебе, Олександр заглядається. — Кинула у відповідь тітка.

Посмішка враз стерлася з обличчя Злати. Така заява налякала її. Не хотіла нічого подібного.

— Ти зараз серйозно? — Налякано перепитала.

Галина посміхнулася, й взялася все пояснювати.

— Це лише припущення. Це мені Сан Санич розповів, що Олександр дуже трепетно ставиться до тебе. І малюка бавить та допомагає всіляко.

Злата зітхнула, вона ж на це навіть уваги не звернула. Та й ставиться до нього, як до охоронця та просто доброї людини, і не більше. Про інше навіть думки не допускала.

— Сподіваюся, це лише припущення, бо інакше доведеться його звільнити.

— Ти жорстока, Злато. — Посміхнулася тітка.

— Можливо, але тепер буду обережнішою. До того ж щиро сподіваюся, що це лише припущення Сан Санича, що насправді, Олександр просто робить це, по простоті душевній.

— Швидше за все. — Посміхнулася Галина. — Цей чоловік надто добрий та людяний.

— Тьотю, то ти не відповіла, що ж у вас зі Сан Саничем? — Нагадала племінниця.

— Ми лише друзі. — Посміхаючись запевнила Галина.

— Це вже добре. — Закусила нижню губу Злата. — Сподіваюся ця дружба, з часом змінить свій статус.

— Ох, не знаю. — Зітхнула щаслива Галина.