Читати книгу - "Три місяці для себе, Юджин Перо"

– Ні, це особисті проблеми, – похитавши головою, видихнув приглушено.

На роботі поки що все добре, що не може не тішити. Я взяв незапланований відгул на тиждень, бажаючи домогтися взаємності від Поліни, але моя відпустка безумовно затягнеться. Утім, на даний момент робота цікавила мене найменше. Усіх грошей світу не заробиш. До того ж, я вже достатньо сил і часу віддав роботі, щоб почуватися успішною в кар’єрі людиною. Шкода тільки, що втратив стільки ж, не зумівши знайти золотої середини між роботою та особистим життям. Якщо вона взагалі існує.

Цікаво, чи все змінилося б, якби я зізнався раніше, і ми з Поліною були разом? Можливо, до цього часу ми б уже одружилися і в нас були діти? Хоча, чи є сенс гадати?

Безумовно, це були найдовші години в дорозі в моєму житті. Я не міг ні працювати, ні заснути, буквально божеволіючи від думок у моїй голові. Коли ми зупинялися на заправках, щоб трохи відпочити, єдине, що я міг впхнути в себе – кава. Реально, до кінця поїздки я був повністю виснажений, розуміючи, що такими темпами ми з Поліном у лікарні разом лікуватимемося, а цього ось ніяк не можна допустити. Зараз я для неї повинен стати опорою, а не додатковим тягарем.

– Візьми кілька днів вихідних, – поплескавши водія по плечу, проговорив спокійно.

Усе-таки, незважаючи ні на що, час наодинці зі своїми думками допоміг мені. Я зміг привести свій душевний стан у відносну норму і спланувати свої подальші дії. Звісно, зараз усе потрібно робити максимально швидко, але й не забувати про моральний стан Поліни. Напевно ж вона зараз у сум'ятті й почувається вразливою. Мені потрібно бути терплячим, спокійно пояснити їй, що шляху назад немає – ми вже разом і ніяк інакше.

Закинувши в дальній кут квартири речі, я прийняв душ, щоб трохи підбадьоритися і швидко стрибнув у машину, бажаючи якомога швидше опинитися біля Поліни. Утім, на мене чекало глобальне розчарування. Двері мені ніхто не відчинив і жодного руху всередині квартири я не почув. Звісно, був варіант, що вона ще не приїхала, все-таки дорога не близька, а ми мчали, наче божевільні. Ось тільки, що буде, якщо вона взагалі додому не повернеться? Де мені її шукати?

Спробувавши, напевно, вже в сотий раз додзвонитися до неї, я так і залишився стояти біля дверей, немов вірний пес. Природно, телефон у Поліни був усе ще зламаний. Незрозуміло тільки, чому я не додумався раніше купити їй новий? Знав же, що він зламаний, але абсолютно не звертав на це уваги, не бажаючи відволікатися від моєї дівчинки. І як підсумок – зараз немає можливості зв'язатися з нею.

Вирішивши не відкладати нічого, я зателефонував Віолі, попросивши дізнатися номер телефону клініки, де весь персонал проходитиме обстеження, і години роботи. Сьогодні, на жаль, було вже пізно, щоб їхати туди, але краще перестрахуватися.

– Віоло, ти знаєш назву рідного містечка Поліни?

– А ви не знаєте? – Немов знущаючись, уточнила вона, від чого я ледь не заскрипів зубами. – Вибачте, Олександре Миколайовичу, я не знаю.

– Ти не говорила з Поліною?

– Ні, я не можу до неї додзвонитися. У вас щось сталося? – З легким побоюванням поцікавилася вона.

– Нічого не сталося. Дізнайся назву рідного міста Поліни у відділі кадрів і напиши мені. І ще, якщо Поліна тобі зателефонує, одразу ж зв'яжися зі мною. Зрозуміла?

– Зрозуміла. Усе зроблю, як ви сказали.

– Якщо не подзвониш, я тебе звільню. Чекаю на інформацію!

Повісивши слухавку, я потер обличчя руками, скривившись від болю в животі. Я цілий день пив тільки каву, але апетиту зовсім не було. Якщо так подумати, то мені взагалі нічого не хотілося. Тільки зрозуміти, де зараз Поліна і буквально в одну мить прилетіти до неї.

Присівши на підлогу біля дверей своєї колючки, я сам не помітив, як заснув. Від втоми після довгої дороги і дня в постійному емоційному перенапруженні просто виключився, немов так і мало бути.

– На вигляд пристойна людина, а сидиш під дверима, немов безхатько якийсь!

– Що? – Насупившись, сонно пробурмотів і прокинувся за секунду, небезпечно нахилившись на бік.

– Що, напився? Куди котиться ця молодь? Тільки й знають, як пити і життя своє гробити.

Збентежено подивившись на стареньку наді мною, я криво посміхнувся. Мене, здається, прийняли на алкоголіка якогось. М-так, весело. А ще веселіше буде, якщо ми її разом із Поліною після зустрінемо.

– Скільки часу?

– О, отямився? Так ранок зараз уже, молодчику. Шоста ранку, сонце вже встало, а ти ще на підлозі сидиш.

Підскочивши, немов ошпарений, я потер шию, болісно насупившись. Усе тіло затекло, і почувався я так, наче наступної секунди просто розвалюся на шматки. Щоправда, це мене цікавило найменше, адже Поліна так і не з'явилася. Про те, що вона могла просто подивитися на мене, розвернутися і піти, я навіть не думав. Моя Поля точно не така і ніколи не залишить мене спати під дверима. А це означає, що вона не поверталася. Залишається тільки сподіватися, що вона одразу у своє рідне місто поїхала, адже якщо вона не вдома, тоді я не знаю, де мені її шукати.

Хороший майбутній чоловік, нічого не скажеш, про наречену майже нічого не знає. Утім, я зроблю все можливе, щоб у нас був не один десяток спільних років попереду. І почну просто зараз.